Страница 98 из 109
I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.
Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться... I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець...
Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси...
А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав...
РОЗДIЛ XXIV
Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?
Я прохворiв понад два тижнi.
Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку - було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:
- Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!...
А хто "вона" - невiдомо.
Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:
- Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав "Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!"
А тут, бач, "синку", "милий"...
Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.
- Синочку, любий! - кинулася до мене. - Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).
- Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! - Вона сунула менi пiд пахву термометр.
Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах - тiльки прокинувся.
На обличчi його була розгублена усмiшка.
- Ну як? Як?.. Го-го, бачу - видужуєш, козаче! Бачу!
- Та цить! Розкричався! - гримнула на нього мати. - Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:
- Вибачай, то я од радостi.
Я усмiхнувся - вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.
- Ну, як там затопленi? - спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був - наче з погреба.
- Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
- Жертв нема?
- Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi... А корови всi порятованi i добро...
- I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! - встряла мати. - Якби не вони, хтозна, що б i було.
- Да, технiка тепер в армiї могуча, - мовив поважно дiд.
- I кажуть, то ж ти їх привiв, - мати нiжно поклала менi руку на чоло.
- Не знав я, що такого сина геройського маю, - наче з трибуни сказав тато.
- Та!.. - Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.
Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. "Це вони тому, що я хворий". Дiд кахикнув i сказав:
- А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд.. От побачиш, зараз прибiжить.
Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
- Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?
А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею - болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.
- Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки... Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.
Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:
- Драстуйте... Можна?
- Та заходь, заходь, чого там, - усмiхнулась мати. - На поправку пiшло.
- Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, - Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
- Здоров, старик! Ну як?
- Нiчого... - усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
- Ой, у мене ж там молоко! - сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
- Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, - i почовгав у двiр.
- Сiдай, чого стоїш, - сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт - наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.
Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
- Ну, як там, розкажи, - сказав нарештi я.
- Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
- От iменно - бiльше нiкуди!
- Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина - отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
- Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там...
- Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш...
Павлуша глянув на мене й загнувся.
- Ну що ж... молодцi хлопцi, - зiтхнув я.
- Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав... - Але . але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що...