Страница 96 из 109
- То я, бабусю, не бiйтеся, - проказав я i простягнув їй листи. - Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
- О господи! О господи! - промовила розпачливо i знову заплакала. - Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
- Зараз, бабушка, зараз...
Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких...
Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
- А де пацан, га? Пацан де? - почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
- Та я тут! - цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. - Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. "Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками", - заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз - спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
РОЗДIЛ XXIII
У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
- Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, - процокотiв я i взяв весло.
- Ану стривай, - сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на "блискавцi", з каптуром.
- Та ну... - почав я. Але вiн перебив мене:
- Вдягай зараз же, бо... - i силою натяг на мене штормiвку.
- Н-ну д-добре, я т-трохи.., а п-потiм оддам.
Зашморгнувши "блискавку" до пiдборiддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько "обштопала" нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла... Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла - бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так - запiзнився...
I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
- Слухай, - сказав я, - а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй - до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата - торiк поставили. Не хата, а будинок - просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
- Пригинайсь, - сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
Це було так дивно - запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже... Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi... Хай тiшиться...
Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, - щоб вiн її врятував!
Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками - спинки лiжок - i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.
- Та ну, поїхали, нiчого нема, - млявим голосом промовив Павлуша.
- Стривай, - сказав я i пiдвiв човна до шафи.
Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.
Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.