Страница 88 из 109
Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
- Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
- Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти... - мовила вона, вигулькнувши з-за хати. - Що таке? Що сталося?
- До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
- Та ти що?
- Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...
- Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
- Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi...
- Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
- I високий такий, метрiв два.
- Ти диви! Ану ходiм глянемо.
- То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
- Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, - вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
- Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
- Ану, хто тут лазить по чужих садках?! - дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
- Отам у кущах, - вiдказав я.
Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.
- От бачиш - нема, - весело сказала Галина Сидорiв на. - Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
- Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
- Ну, може, може, - заспокоїла вона мене. - Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
- Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
- Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.
- До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.
РОЗДIЛ XVII
Мене викликають до телефону. "Розслiдування футбольної баталiї".Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
- Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
- Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
- Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
- Га? Що? Хто?
- Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
- Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
- Алло!
- Драстуй! - почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. - Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш - iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
- Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, - сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
- Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
- Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
- Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а... а... - я не знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?
- Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
- Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
- Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
- Ага, зараз поїду. До побачення, - я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
- Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.
- Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
- А-а .. я його, здається, знаю, - поважно прогугнявив Халабуда. Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився - а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.