Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 88 из 109

Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!

Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...

Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.

Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.

- Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав я, прочинивши хвiртку.

- Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти... - мовила вона, вигулькнувши з-за хати. - Що таке? Що сталося?

- До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.

- Та ти що?

- Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...

- Та нi, то тобi, мабуть, здалося.

- Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi...

- Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.

- I високий такий, метрiв два.

- Ти диви! Ану ходiм глянемо.

- То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.

- Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, - вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.

- Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!

Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.

- Ану, хто тут лазить по чужих садках?! - дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.

- Отам у кущах, - вiдказав я.

Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.

Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.

- От бачиш - нема, - весело сказала Галина Сидорiв на. - Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

- Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно, що вчителька не вiрить.

- Ну, може, може, - заспокоїла вона мене. - Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.

Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.

- Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.

- Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.

- До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.

I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.

I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.

РОЗДIЛ XVII

Мене викликають до телефону. "Розслiдування футбольної баталiї".Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:

- Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:

- Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...

Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:

- Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:

- Га? Що? Хто?

- Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.

Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.

- Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:

- Алло!

- Драстуй! - почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. - Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш - iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.

- Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, - сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.

- Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?

- Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.

- Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а... а... - я не знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?

- Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

- Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.

- Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!

- Ага, зараз поїду. До побачення, - я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.

- Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.

- Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.

- А-а .. я його, здається, знаю, - поважно прогугнявив Халабуда. Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився - а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.