Страница 86 из 109
Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало - наче хто лив менi на шию окрiп.
Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.
- Мда а! - почув я раптом над головою. - Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.
На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: "А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить".
Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
- Ну, так що тобi треба? - спитав вiн усмiхаючись.
- Нiчого, - я ще не встиг придумати.
- Нiчого? Гм. Значить, дурень, - з розчаруванням сказав вiн. - А може, все-таки треба?
I раптом у мене майнула думка: "А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?"
Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.
РОЗДIЛ XV
Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр
Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк зупинився.
- Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? - почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
- Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе...
Кущi розсунулися, i з'явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:
- У чiм рiч, га?
Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки... Здається, таки той.
- Ти що - нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия... Iванов! - вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. - Ти що . га?
- Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.
- Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!
- Кропивою, да? - офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. - Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?
"Нiчого нiчого, - подумав я, - перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не "пiдчепите". Я не розколюся, не бiйтесь".
I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:
- Та грибiв хотiв пiдшукать... Хiба не можна? Не можна?
Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.
- Iванов, приглянеш за його велосипедом, да...
- Єсть! - козирнув солдат.
- А їй поїдеш зi мною, - наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.
- Сiдай! - кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.
Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй "генеральськiй" дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому - "мандраж". Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне - навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують . А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть i медаллю нагородити. Що - не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.
- Пропускай! Лазутчика везу, - наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.
"Лазутчика везу", - значить, доведеться-таки кудись лiзти.
Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.
I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:
"Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'", "Тяжело в учении - легко в бою!", "Стрелять только на хорошо и отлично!"
"Виходить, солдати - такi ж самi школярi, тiльки дорослi, - подумав я. - Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи - кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники..."
- Клас тактики, - не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.
- Спортплощадка. "Смуга перешкод", да, - знову, не обертаючись, сказав офiцер.
"Спортплощадка" була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав "смуга перешкод", то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це дитячi iграшки?!
- Артилерiйський парк, да, - мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.
- А то що таке?