Страница 101 из 109
А хлопцi трудилися i їли звичайнiсiнький хлiб з салом.
I я їм заздрив несамовито.
Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики.
Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою.
Мiй дiд завжди називав мене "цiлосвiтнє ледащо". Але якби вiн знав, як менi, "цiлосвiтньому ледащовi", хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшої, найпротивнiшої, найважчої роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку.
Лише тепер я збагнув одну iстину - чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю.
I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я - всьому голова...
Як я страждав вiд своєї бездiяльностi, ви собi навiть не уявляєте. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний.
Один Павлуша по-справжньому розумiв мої страждання i весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за спiвчуття, але жоднi слова не могли менi допомогти. Якi там слова, як я сам вiдчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хатi - i в пiт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.
Здавалося б, i нога дедалi менше болить, i температури нема, а замiсть того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирiшив, що нiколи вже не буду здоровим, i занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотiлося нi читати, нi радiо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. I нiхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нiкого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якiй доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворiла, не дуже сидiв бiля її лiжка.
Зранку, подавши менi снiданок, вона, як цуцик, дивилась на мене i покiрливо питала:
- Яво, я тгошечки... можна?
Я зiтхав i кивав головою. I вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сiней надвiр. I тiльки я її бачив аж до обiду. Вона поспiшала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона вiдчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.
I якщо ранiше вона каталася у дворi, то тепер виїздила за ворота i тiкала далi вiд очей, щоб не чути моїх нарiкань за те, що не так їздить. А менi вже й це навiть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.
Iнколи разом з Павлушею забiгали хлопцi, але вони були такi заклопотанi, так їм було не до мене, що радостi це яе приносило.
Двiчi заходила Галина Сидорiвна, та менi чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомiчний, жалюгiдний, i я напружено, з нетерпiнням чекав, коли вона пiде. Погано менi було, дуже погано.
Сьогоднi я чогось особливо вiдчував себе нещасним i самотнiм. Може, тому, що сьогоднi день був напрочуд хороший - сонячний, ясний, нi хмарки на небi. I Яришка, витягаючи з сiней велосипеда, спiвала на все горло:
В путь, в путь, а путь,
А для тебя, годная,
Есть почта полевая...
Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.
Я зарився в подушку й завив.
I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу.
Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило - я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо... Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане.
"Дорогий друже!
Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю.
Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал - бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, - треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.
Бажаємо найскорiшого видужання.
Г. П. Г"
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невiдомих!
Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.
I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.
Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: "А що, як це справдi вiйськова таємниця?" I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi "глеканкою" на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: "Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину... Не пам'ятаю..." - i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.
I от...
"Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР".
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?
Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.
Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!
I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: "Яво-о! Го-го!" - сповiщаючи, що уже йде.
Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:
- Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували - свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини - вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне - як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i... Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу - абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що - погано себе почуваєш?
- Та нi, - хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
- Павлушо, - я пильно глянув йому в очi, - ти менi друг, скажи чесно?
- Ти що? Друг, звичайно.
- Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму?
- Тю! - вiн розгублено усмiхнувся. - Ти що - сiльмаг обiкрав?
- Нi, без жартiв скажи - мiг би?