Феміністка

— Юридична назва оцієї вашої… гм… фірми? Її очі гнівно зблиснули.

— Не фірми, — з притиском сказала вона, й у її голосі зазвучав метал, — а громадського об'єднання. Назва його: жіноче культурно-просвітнє товариство «Україночка».

Я крутнув головою. Здуріти можна, справді!

— Даруйте, ласкава пані…

— Кажіть просто Лесю! — встряла вона.

— …Лесю! Отож, даруйте, Лесю, але чому ви обрали таку… гм… назву?

Вона здивувалася, й цього разу по-справжньому.

— Ну як же ж… а пісня, — ви що, не чули? «Кажуть хлопці, я сама наче квіточка…» — наспівала вона своїм лагідним голосом.

— Знаю, знаю! — закивав я. — Квіточка, сонечко… білочка, мишка… поросятко! В ліжку чого не скажеш!..

Вона хтіла було знов образитись, але в останній мент передумала.

— З вами не скучиш! — крутнула вона головою. — Так от, як ви вже зрозуміли, «Україночка» є суто жіночим громадським об'єднанням. Однак від недавнього часу, — вона зітхнула, — ми всі отут утратили спокій. Роботу об'єднання дезорганізовано, і я не знаю, чи можна буде найближчими днями її налагодити. Обстановка дуже, дуже кепська…

Я уважно подивився на неї.

— Вас що, шантажують? Вона махнула рукою.

— Який там шантаж! Справа набагато гірша…

— Ну?! — не втерпів я.

Леся витримала значущу паузу.

— В нас об'явився ворог, — трагічним тоном проголосила вона, — й ми не знаємо, хто він!

Я відчув, що мені вривається терпець. От же ж манера висловлюватися в цих жінок, щоб їм усячина!

— Я звісно перепрошую, — обережно сказав я, — але ви могли б якось пояснити свої слова… ну, як би сказати… точніш, чи що?

Леся роззирнулася по кабінету.

— Ви палите? — поспиталася вона, дістаючи з шухляди пачку «Кемелу». — Я, мабуть, запалю разом з вами… Їй-право, ця халепа мене в гріб зажене! Протягом останнього тижня, — сказала вона офіційним тоном, видихнувши хмарку диму, — було доконано дві спроби пограбування мого кабінету!..

— В котрому ми оце зараз перебуваємо? Послухайте, але ж тут сигналізація… і залізні двері… й навіть ґрати на вікнах… і, між іншим, це восьмий поверх!

— Все це так, але спроби пограбування були! — зітхнула вона. — Мало того, злочинець проникав до кабінету через вікно — це навіть в мене викликало здивування! Під час обох спроб злочинець намагався відкрити сейф. Охороні затримати його не пощастило, — обидва рази він щез тією ж дорогою, якою й прийшов.

— Вікном?! — здивувавсь я. Леся поважно кивнула.

— Чекайте-но… — Я схопився з місця і, обійшовши стола, визирнув у вікно. Висота була… страшно й дивитися, не те що! — Куди ж, у дідька, він міг щезнути? А втім… — я подумав, — … хіба що видерся на горішній поверх по якійсь линві, чи по драбинці… Чортівня якась та й годі!

— На горішньому поверсі посольство! — повідомила Леся. — Не думаю, щоб його туди пустили… Щоправда, під нами розташовано контору довірчої компанії…

— «Анвар-траст»? Ну-у… їх охороняє спецпідрозділ міліції! Гаразд, — сказав я, сідаючи на своє місце, — з цим розберемося! А тепер, шановна пані, скажіть мені таке: що міг шукати злочинець у вашому сейфі?

— Не знаю! — відрубала вона.

— Не знаєте?!

— Не знаю, — твердо повторила вона. — Жодного уявлення не маю, розумієте?

Я відкинувся у фотелі й став мовчки її розглядати. Таке гарненьке, а таке брехливе, га!

— Мені потрібна зачіпка, — озвавсь я нарешті. — Якась нитка, розумієте? Зловити цього злочинця — як раз плюнути, але я мушу за щось зачепитися. Не кажіть, — перепинив я її, — що ви не знаєте, за чим він сюди приходить!

Леся вперто похитала головою.

— Злочинця не треба розшукувати!

— Що?.. — не второпав я.

— Ви не повинні його шукати, — роздратовано пояснила вона. — Ваше завдання — зловити його на місці скоєння злочину. Попередньо його дії мають бути зняті на відеоплівку.

—І це все?

— Все! — відказала вона. — Тільки для цього я вас наймаю і тільки за це плачу гроші. Не маленькі, між іншим.

— Дві тисячі доларів… — замислено сказав я. Щось криється за цим товариством — шеф це відразу відчув… — А певно, грошики чималі!

Ми знову позамовкали.

— Що ще? — неприязно спиталася вона по хвилі. Я отямився.

— Декілька запитань. З приводу цього пограбування ви зверталися до міліції?

— Ні.

— До приватних детективів?

— Теж ні.

— Хто нараяв звернутися за допомогою в «Тартар»?

— Один знайомий.

— Прізвище?

— Не пам'ятаю!

— Ви знаєте, що наша фірма працює тільки за передоплату?

— Так.

— Як ви збираєтеся нам платити?

— Прошу?..

— Готівкою чи по перерахунку?

— А яке це має значення?

— Велике. Зазвичай з нами розраховуються готівковою валютою.

— Я можу заплатити в будь-якій формі й будь-якою валютою.

Культурно-просвітнє товариство, — з сарказмом подумав я… ну-ну!

— Як давно засновано ваше об'єднання?

— Три роки тому.

— Його мета?

Леся підняла голову.

— Вам конче потрібна ця інформація?

— Таке правило! — лагідно пояснив я. — Ми повинні знати, що з себе становить клієнт. Краще буде, коли ви самі про себе розповісте, — щоб ми не тратили часу, збираючи всякі плітки…

Вона подумала.

— Гаразд! — несподівано погодилася вона. — Од вас, бачу, так просто не відкараскаєшся… Товариство «Україночка» засновано найкращими представниками українського жіноцтва, — серед них дружини народних депутатів, діячки культури, активістки політичних партій правого спрямування, поетки, есеїстки, мисткині, — одне слово, люди значні!.. Діяльність Товариства полягає в захисті прав української жінки, а також вихованні українських дівчат, особливо дівчат-підлітків…

До кабінету нечутно прослизнуло якесь довгоноге дівча. Леся мимохіть глянула на нього й, помітивши допитливий погляд, кивнула. Дівча тихенько, наче мишка, прокралося поза її кріслом і стало порпатися в шафі з паперами. Воно було вбране в строкатий плетений светр і якісь штанці з тонкої вовни, — не знаю, як вони звуться, однак цей фасон завжди був мені до вподоби: він так щільно облягає всі оті форми юного дівочого тіла…

— Даруйте, — не втерпів я, — од кого, ви кажете, захищають тут жінок?

Леся обурено відкинулася в фотелі.

— Од чоловіків, од кого ж! Ви що, недоумкуватий?

— А… е… а їх треба захищати?

Дівча зіп'ялося навшпиньки, дістаючи грубу теку з верхньої полиці. Людоньки, ото була фігура! Такий стан я бачив удруге в житті, — не кажучи вже про оте скульптурне диво, яке спостерігалося нижче…

— А ви знаєте, що кожна третя жінка зазнає зґвалтування! Що самогубства серед заміжніх жінок частіші, як серед незаміжніх? Що жінки частіше хворіють на онкологічні захворювання, ніж чоловіки?! — Леся була схожа на розлючену тигрицю.

— Ну, — сказав я замислено, — не знаю… По-моєму, все це брехня!

— Жінка, — не вгавала Леся, — повинна бути рівною в правах із чоловіками! Ось за що ми боремося.

Я стенув плечима.

— Мені здається, жінкам ця рівність ні до чого! Скоріш навпаки, вони хочуть бути залежними од чоловіків…

— Чули ми вже ці балачки! Ви хочете зробити жінок своїми рабинями, правда ж?

Незаміжня, здогадавсь я… он воно що! Ось до чого доводить себе жінка, котра не займається регулярним сексом… Секс — це ж головне, він як хліб щоденний, життя без нього сіре й пласке — ну, як пустеля, інакше й не скажеш!

— Гаразд… замнемо! — якомога лагідніше сказав я. — Практичні форми вашої діяльности?

Леся стала припалювати ще одну сигарету.

— Жіночий клуб! — видихнувши хмарку диму, сказала вона.

— Мета?

— В житті кожної дівчини виникають проблеми! — неохоче пояснила вона. — Нелади з батьками, любовні конфлікти, вагітність… Життя впирається у глухий кут, і вихід лише один — самогубство. Між іншим, ви, мабуть, не знаєте, що сімдесят процентів самогубств — невдалі, люди виживають, але на все життя залишаються каліками… — Вона здригнулася, неначе їй хто жабу за комір укинув. — В нашому ж клубі кожна дівчина чи жінка може отримати як моральну, так і матеріальну підтримку, і навіть знайти на якийсь час притулок. Ми допомагаємо жінкам вирішити проблеми, котрі, на перший погляд, здаються нерозв'язними. У клубі працюють психоаналітики, сексологи… крім того, товариство має свою клініку…