Кайдани для олігарха

Серьога Циплаков почухав потилицю.

— Слухай, — сказав він мені, — а це ідея! Справді, закопати його на хрін…

— … щоб знав, як заяви писати! — докинув Барабаш.

Ми потягли далі. Чолов'яга ледве тримався на ногах. Голова його звісилася на груди й хилиталася туди-сюди.

— А от і Льоха! — радісно сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи чолов'ягу до намету з книжками. — Теж писатель. Чуй, Льоха…

Той глянув на чолов'ягу, й лице його на мить завмерло.

— Ну що ти, Сєрий, — озвався він після паузи, — який з мене писатель… я — читатель, коли вже по-твоєму казати! За що це ви його?..

Серьога Циплаков з'їздив чолов'ягу в вухо.

— Заяву, казьол, написав у мусарню! Грамотяка знайшовся, уявляєш? Мао Цзе дун про сильно грамотних сказав: «Умієш читати — читай Мао Цзе дуна, умієш писати — пиши дацзибао»! — він ще раз ударив чолов'ягу, й той застогнав. — А ти, суко, що писав, га? Дацзибао, може? Ні, ти заяву написав на братву та мусорам одніс… гад ти проклятий, хуйвенбін їбучий! Що треба сказати, падло?

— Я думав, міліція мені поможе… — прохрипів чолов'яга.

— … а вона тобі — хрін за щоку дала! — зареготав Барабаш.

— Чув, Льоха? — задоволено поспитав Серьога Циплаков. — Ото як будеш про зайок роман писати, то й цього казла опиши! Я дозволяю. А як хто з братви на ножа тебе за це поставить, то скажеш: Серьога дозволив мені писати! Серьога Циплаков, скажеш, дозвіл дав… ясно?

Льоха дивився на чолов'ягу й мовчав.

— Ну, — похопився він урешті, — опишу, звичайно… Що не кажи, а життя — це матеріял для прози… хоч у ньому й одна грязюка! Мистецтво — вторинне явище, а життя…

— Вторинне, первинне — перекривив його Серьога

Циплаков. — Нахапалися філософії, ревізіоністи прокляті! Мао Цзе дуна треба читати, ясно? Мао Цзе дун сказав: «Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне»! Повтори!

— Первинне — це вторинне, а вторинне — це первинне! — слухняно повторив Льоха.

— Ото щоб пам'ятав, філософ недороблений! Серьога Циплаков гупнув чолов'ягу в карк, і той,

стрепенувшись, мов сомнамбула почвалав уперед. Ми вийшли до воріт і побачили волоцюгу, котрий держав оберемок віників.

— О, — невдоволено сказав Серьога Циплаков, — ще один філософ!

— Здоров, батя! — сказав Барабаш.

— Я думав, міліція мені поможе… — наче заведений почав було чолов'яга.

Серьога Циплаков ляснув його по потилиці.

— Команда була: мовчать! — і до волоцюги: — От бачиш, як ми розправляємося зі злочинцями… не те що в твоїх комунах!

Волоцюга переклав оберемок на другу руку.

— Правильно, — сказав він, окинувши чолов'ягу з ніг до голови. — Але і в комунах будуть такі ж порядки!

— Ну? — не повірив я.

— У моєму проекті перебудови суспільства все розписано! — гордо сказав волоцюга. — У комунах будуть люди, котрі займатимуться наведенням порядку. Не хочеш іти в поле? Отримуй десять палиць! Украв шматок хліба…

— … отримуй двадцять палиць! — укинув Барабаш.

— Атож! А злочинців ті люди будуть водити по комуні й бить палицями без ліку. Бить, бить і бить… поки злочинець і кричати не перестане. От як перестане, тоді вся комуна збирається коло печі, яка буде височіти серед поля, й злочинця урочисто спалюють на очах у хліборобів. Постояли, почекали, поки згорить… і розійшлися по ро-бо-тах!

Я пошкріб потилицю.

— Слухай, — сказав я Серьозі Циплакову, — а може, краще спалити цього казла? Вивеземо в ліс, обіллємо бензином…

— … щоб було, як у тій пісні, — захоплено сказав Бара-баш, — «Хто в лісі ночує, — нехай голос чує»!

Серьога Циплаков подумав.

— Ні, — сказав він з жалем, — утримаємося… І взагалі, на сьогодні досить. Ще завтра будемо водити й бить!

Він стусонув чолов'ягу носаком.

— Вперед, свиняче вухо!

Починало смеркати, й на ринку один за одним починали спалахувати ліхтарі. Люду о цій порі було стільки, що ми насилу пропихалися через натовп. Серьога Циплаков обігнув торговий майданчик і пірнув у вузький прохід між двома рядами здорових залізних контейнерів. Потім добув з кишені ключа й одімкнув тяжкі масивні двері.

— Залазь, суко! Це буде твоя квартира. Барига зробився жовтий на лиці наче мрець.

— Не полізу!

— Що?!

— Давай-давай… — поклепав я його по загривку. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у контейнері держав!

— Та що ви з ним чикаєтеся! — Барабаш гупнув чолов'ягу під дихало й, піднявши за комір, жбурнув у контейнер. — Як діти, їй-богу!

Серьога Циплаков загримів замком. Ми вийшли з-поміж контейнерів і потягли до центральної алеї.

— По п'ять крапель? — поспитав я Серьогу Циплакова. Той подумав.

— У тебе є?

— В машині. Замало, правда… одна пляшка!

— Тягни її сюди! — сказав Серьога Циплаков.

Я спустився до автостоянки. Вечір був морозяний, і під ногами тріщала крига. Авта проїжджали поруч, і світло їхніх фар било простісінько у вічі.

— Гало? Гало! — сказав я, притискаючи слухавку до вуха. — Шефе, тут проблема… Потрібне авто й двоє бійців. — Я коротко виклав події сьогоднішнього дня. — Треба вивезти цього баригу й десь переховати на кілька день. Що? Не моє діло?! Слухай, та я зараз перестріляю цих одморозків, — і гуляй, Вася! На хріна воно мені здалося, це ваше завдання, — що я, наймався людей викрадати та бить? Або так — або взагалі ніяк! Га? За десять хвилин? Чекатиму! Хай задля конспірації Цуцичок зателефонує — так, ніби мені полюбовниця дзвонить… Все.

Я відчинив холодильника й добув звідти пляшку джину. Тоді виліз надвір і став підніматися алеєю, безцеремонно роз-пихаючи юрму, що пливла наперестріч. Збоку це був типовий образок наших днів: бритоголовий бецман із дурнуватою мармизою, котрий, тримаючи в руці пляшку імпортного пійла, суне мов танк, та ще й матюкається, коли наступить кому на ногу… Зберігаючи тупий вираз обличчя й штурляючи всіх, що траплялися по дорозі, я підійшов до нашої будки й, щосили вгативши ногою у двері, ввалився досередини.

— Нарколога викликали? — заревів я з порога.

— Ну! — потвердив Серьога Циплаков. Я грюкнув пляшкою об стіл.

— Наливай! — тоді роззирнувся по кімнаті. — Всі тут, як бачу…

Дірізюк підняв голову, й у його скісно прорізаних очах спалахнула тупа звіряча ненависть.

— А ти, корефан, вже отямився? — я поклепав його по гамалику. — Звикай… за одного битого — двох небитих дають!

— Ну, — сказав Серьога Циплаков, піднімаючи шклян-ку, — за кого будемо пити?

— За наших рідних народних депутатів… — сказав я врочисто.

— … виздихали б вони ще маленькими! — докінчив Барабаш.

Ми лиґнули по шклянці й стали закусувати. В сей мент у кишені моєї шкірянки задзеленчав комірковий телефон.

— Да? — сказав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Привіт! — сказала Цуцичок. — Авто біля тролейбусної зупинки.

Я зробив тупе обличчя.

— А, это ты, Светка… Слышь, подруга, ты чего это мне вчера динаму прокрутила? Нет, слышь, захожу я в спальню…

— Джип-фронтера, — не слухаючи мене, провадила Цуцичок. — Номер…

— Да ни хрена себе! — вигукнув я. — Ты же, телка, не борзей, в самом-то деле! Бухло вылакала, закусь сожрала — и гуд бай, май, лав, гуд бай? Я-то хороший, хороший, но ведь и фигню могу сделать… ты меня знаешь!

— У машині Пітон і ще один боєць. Вони чекатимуть протягом півгодини, — Цуцичок зробила паузу. — Ти скажеш мені щось розумне?

— Чего? Ка… какие бабки? Да у меня при себе стольник зелени, ты че! — я покрутив головою, зобразивши на обличчі тупе здивування. — Ну, ладно, ладно… Забашляю, хрен с тобой! Жди у ворот, поняла?

Я вимкнув телефон і підвівся.

— Зараз буду! — сказав я, простуючи до дверей. — А ви цю пляшку допивайте… щоб ворогам не зоставалося!

Надворі вже був старий вечір. Бариги починали збирати своє шмаття. Я зайшов поміж контейнери й озирнувся. В кожну мить тут хтось міг з'явитися, однак іншого виходу не було. Я вставив одмичку в замок і спробував покрутити. Всередині клацнуло; дужка вискочила, і я потяг на себе двері.