Я, зомбі

Шосе кинулося навстріч. Швидкість блискавично плигнула, переваливши за поділку в сто сорок кілометрів. За кілька хвилин я уздрів це авто внизу, мале й насилу помітне поміж червоними стовбурами сосон. Воно йшло перехнябившись набік, і вигляд у нього був далеко не такий, як напочатку. Я розуміюче покивав головою. Тоді скинув газу й крутонув кермо, звертаючи на прослідок, який зміївся в хащах.

Гальма надсадно завищали. Машину стало жбурляти. Грязюка линула на лобове шкло, і я запустив двірники. На пагорку авто мало не перекинулося. Я сіпнув ручне гальмо й посунувся в діл, — туди, де поміж молодими лапатими соснами чорнів шмат асфальтового шосе. Я зсовувався й зсовувався, то попускаючи, то знов давлячи на важіль, — аж ліворуч, зближаючись, майнув темновишневий форд.

Я відпустив гальмо — й машина покотилася вниз, в'язнучи в розквашеній глині.

Форд майнув ще ближче, тоді ще. До нього було вже рукою подать, коли надсадно завищала коробка передач, захлинаючись, ревонув двигун, — і я вилетів на шосе, обіруч вивертаючи кермо.

Я врізався йому в бік, і дверцята зім'яло, мовби вони були з картону, а шкло вмент розскочилося на друзки. Форд шарпонувся вперед, але я встиг вирівнять машину й став тіснить його на узбіччя. Ми неначе зрослися один із другим, женучи лискучим шосе і все більше і більше відхиляючись убік — туди, де за придорожніми ялинками зяяло стрімке глибочезне провалля. Крижинський гарячково метався за кермом: він пробував збавити швидкість, а то й зовсім загальмувати на повнім ходу, але ми вже пішли під укіс і спинитися було неможливо — прірва зближалася й зближалася, ось уже стало видно кудлаті верховіття сосон, які росли внизу, і тверді, злежані замети, які біліли коло їх підніжжя, аж нараз форд зійшов із асфальту і підстрибнув, торкнувшись розмитого узбіччя, і його ліві колеса зависли над проваллям…

Але тої ж миті я одірвався од нього й, додавши газу, погнав по шосе.

Петля кинулася праворуч. Авто знову побралось під гору, покидаючи основну трасу.

Я зменшив швидкість і, добувши пачку сигарет, запалив.

Дим був їдкий і відворотний. Мене аж скрутило — я закашлявся, й кров знову застугоніла у вухах і стала шумувать у кінчиках пальців, а перед очима почали повзти й повзти плями…

Я бачив Крижинського. Бачив зримо, навіч, так, наче він сидів поруч зі мною. «Не розумію, — замислено казав він, — знаєш, не зрозумію я тебе ніяк! У таких, як ти, дуже цікава психологія. Ну, скажи на милість: до чого ці безвідповідальні… оці ідейно ворожі балачки… про тридцять третій, про людоїдство… а ще ж і не десь — при всіх!.. на семінарі з історії партії! Слухайно, парубче, — гостро зиркнув він на мене, — тут же дурнів нема, правда? Всі знають, що був голод…» — «Великий голод, — сказав я, вперто дивлячись убік… — Голод Тридцять Третього!..» — «Ну, нехай навіть і так, — скривився він. — Ми знаємо, що він був, знаємо, чому він був, і знаємо навіть, що люди їли людей, але навіщо про це ляпати язиками? Тема ця — закрита. Партія закрила її раз і назавжди… щоб не тривожить наших людей. Для чого воно народові? Народ варить сталь, вирощує хліб… а ця балаканина хіба допоможе йому робити діло? Чи, може, ти воскресиш жертви голоду оцими нагадуваннями про нього?! Знаєш, нормальні люди мовчать, коли порушуються такі теми… мовчать, бо їм соромно й незручно про це чути, — все одно що про елементарні фізіологічні потреби… Чого ж ти про це тільки й говориш… чого, поясни?!»

І я спробував йому пояснити. Може, то була й помилка, скоріше всього, помилка. Він після того став дивитися на мене із ненавистю і здивуванням, як на ворога, але я спробував пояснити йому це з усіх своїх сил. У ту промову я вклав усю свою віру в людську порядність і гуманізм. Більше ніколи по тому не говорив я так відкрито й із таким болем.

Це сталося в ранньому дитинстві й наклало якийсь незримий, гнітючий відбиток на все моє життя. Досі бачу: спекотний полудень, що дрижить і мліє в повітрі, убоге, занедбане, запущене обійстя, бур'яни, котрі повиганяло в чоловіцький зріст… і нас із братом, малих, заледве по шість років, двох дітлахів, що знічев'я забрели сюди, блукаючи старим цвинтарем. Хата була вже геть зруйнована. Передня стіна впала надвір, стріха провалилася. Все було розкидано по тім двориську: брили сухої глини, старе потьмяніле люстро під загатою, якісь листи, квитанції, метрики… В руїнах, похитуючись, забовваніла височезна кощава баба. Над всім обійстям немовби витала біда. Час зупинився. Гіркий присмак горя простотаки стояв у просторі, ніби задавнений чад. Всім своїм дитячим єством я нараз утямив: за старих часів тут скоїлося якесь лихо і покутують його по сей день. Баба стала щось казати до нас, і мені аж мороз по спині пішов: голос її простотаки харчав. Він роздирав це спекотне повітря, вібруючи, мов іржава бляха. Це був голос людини, яка бреде назустріч своїй смерті, вже ні на що не надіючись, спустошена й випалена до вугля… і я, стоячи на порозі життя, перейняв той мертвотний дух могили, вдихнув його і поніс між люди.

— Не треба туди ходить, хлопці… — понуро буркнув дід, коли почув, де ми були. І перехрестився. — Не треба… Гріх туди ходить!

— Чого, діду? — поспитавсь я.

Дідове лице посмутніло ще більш.

— Та баба, — озвався він після довгої мовчанки… — та баба зветься Вовчиця! Ото як був голод у тридцять третім… бо комуняки забрали всенький хліб, а нас покинули здихати, як собак… то ця баба, хлопці, зарізала і поїла своїх діток…

«Навіщо про це говорити? — знизував плечима Крижинський. — Навіщо ятрить ці рани?..» — «ВАШІ рани?» — посміхнувсь я. Лице його перекосилося й ствердло. «А ти не дуже… не дуже тут! — заговорив він хрипким шепотом. — Ти покинь це, ясно? А в нас інші методи знайдуться… З тобою як поговорять в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!»

Нічого, подумав я, жбурляючи недопалка у вікно… нічого! Руки в мене тряслися, я на силу Божу держав кермо. Нічого, тепер наша пора настала… тепер вони заплатять за все… бо нарештітаки прийшов час платить по рахунках!..

Я спускався з піщаного пагорба. Віяв вітер. Переді мною була траса. На пагорбі причаїлося декілька пожухлих ялинок, а внизу синіло глибоке кругле озеро. Форд огинав те озеро, понуре, зі стрімкими берегами, — й не озеро, а старий вичерпаний кар'єр, довкруг якого звивалися дві розбиті колії. Я скотився униз і погнав тими коліями, не розбираючи дороги. Я був наче вві сні. Це таке наче в бою: ти пливеш у повітрі, не торкаючись землі, і простір горить навколо тебе, а речі й предмети пливуть, втрачаючи форму.

Мені казали: ти — відщепенець. Казали: виродок. Потім казали: убивця. Що ж, це було правдою… У своїй батьківщині я заважав своєму народові, й народ звелів, аби мене одіслали геть. І мене таки одіслали: вбивать — і бути вбитим! Це сталось через те, що я тривожив народ. Я вимагав справедливості й хотів, аби мені дали свободу. А народ… народ — він великий. Йому не потрібна правда. Йому не потрібна свобода. Він хоче варити сталь, вирощувати хліб і плекати дітей. Це головне: щоб був хліб, і до хліба щоб було, і щоб на землі був мир. А того, хто починає тривожить народ, ятрити його давні рани, нав'язувати йому якусь свободу, — того треба замикать у спеціальні приміщення, дбайливо обгороджені колючим дротом. Бо народ — це основа основ. Бо народ вічний, а все інше несуттєве. Їм дуже хтілося, щоб я загинув… ще б пак: на тій землі зловити кулю було як раз плюнуть! Коли я пропав безвісти, всі вони аж відітхнули. Певне, їм неначе аж камінь з душі звалився. Якесь таке воно було: і жило бездарно… та й подохло ж, як собака! — винесли вирок усі, хто знав мене. І знову кинулися в свою безглузду гонитву заради процвітання своїх безглуздих родин. Кажуть: народ — він не помиляється. Ну, цього разу він все ж таки помилився… він таки добряче помилився, таки добряче він схибив, — тому що я вигрібся зпід обвалу, який поховав мене на цілих сім літ, я зумів уцілілти, я вижив, пройшовши через розпечений приск війни, — і знову виліз на білий світ, і став ходить по землі своєї батьківщини. Однак людиною я вже не був. Я був — труп. Зомбі на кличку Оскар — ось хто я був. На кожного чоловіка я дивився оцінююче — зможу я його вбить чи ні. Серед м'яких, лагідних полів і зелених верб своєї вітчизни я зостався тим, що зробила з мене війна: я був—машина для вбивства. Але й це не пройшло мені безкарно… бо якщо з дитинства тебе вчили, що людське життя — найвища цінність, то врештірешт це в'їдається у твою плоть і кров. Щоб когось забить, ти мусиш піти проти основ своєї психіки — вчинити насильство над самим собою, плюнуть на свою особистість і ввесь людський рід взагалі, а це вивертає мізки, та ще й як! Ти стаєш мертвим. Ти не можеш мати Батьківщини. Ти не визнаєш за собою права на високі почуття. І зостається тобі тільки важка, чорна депресія, котра зростає і зростає з роками, аж скипається в трудну, криваву грудомаху, що проривається час од часу вибухами безумного шалу…