Я, зомбі

— Ти що, йолоп?! — поспитався таксист, тепер, правда, вже нижчим тоном. Схопитися з кріла він не міг, а наручники Барабаш загвинтив так тісно, що йому аж руки побрякли. — Хто ти такий врештірешт?

— Не має значення! — відрубав я. — Для вас, принаймі. Звісно, ми могли б надати вам таку інформацію. Ще б пак… прошу дуже! Але… — я затягнувся й випустив хмару диму, синюватого й легкого, мов газ, — але тоді довелося б вас… гм… ліквідувати! — Я засміявся. — А ми не хочемо цього робити. Нема потреби. Нема, розумієте?

Таксист понуро мовчав. Тільки жили на його шиї напиналися, як мотузки.

— Ну, то й що? — спитав він.

— Нам потрібна інформація. — Він хтів одкрить рота, певне, щоб вилаятися, але я випередив його й став говорити тим владним і жорстким тоном, яким провадив допити. — Інформація, до якої ви причетні. Ми знаємо, яке відомство ви представляєте. Не сподівайтеся, що воно вас врятує. Вам — кінець, й ви повинні це усвідомити. Вихід: розповісти нам усе… — я витримав паузу, — усе, що стосується секретних експериментів, які провадить відомство в Школі тібетської медицини.

В бункері наче бомба вибухнула — таке враження справили на того сіромаху мої слова.

— Ні, — озвався він відразу ж.

— Чому? — поцікавивсь я.

— Це службова таємниця. — Обличчя його напружилось. — Ви — з розвідки?

— Не має значення, — повторив я. — Можу повідомити лише, що… — я глянув на Мурата, й він кивнув, — … що наші організації займаються… гм… десь одною діяльністю!

– І це все, що ви можете сказати?

Я розвів руками, й він чуттям уловив цей жест.

— Ні! — похитав він головою після довгої паузи.

Мурат поворухнувсь, і я зрозумів, що настала пора мінять тактику; однак мені не хотілось робити цього.

Я затягнувся сигарою і знову заговорив:

— Мушу зізнатися, чините ви нерозважливо. Врахуйте всетаки один шанс. Інформація нам потрібна, й ми візьмемо її будьякою ціною. Ставка в цій грі — не життя. Життя, погодьтеся… життя віддати легко, правда? Набагато важче, — і сливе неможливо, — віддавати його крапля за краплею і… — я помовчав, — …у таких муках, про які середня людина навіть уявлення не має… уявлення навіть, розумієте?

В бункері запала тиша. Барабаш стояв і віддано дивився на нас своїми собачими очима. Мурат сидів закинувши ногу за ногу й чекав, що буде далі. А я димів сигарою, розглядав того драба й почував, як десь всередині підіймається глибока, давня печаль.

Гайгай, думалося мені… гайгай, хлопці, а ви ж взялися за мене ще десять років тому… а мені ж тоді допіру вісімнадцять виповнилося… а я ж вас, хлопці, не чіпав, хоч партійна сволоч на факультеті й причепила мені ярлик антирадянського елемента… І переді мною знову постала маленька підвальна кімнатка в ректораті, вікно, за котрим синіми померками западав вечір, і здоровий, довгий, як ломака, чоловік, який ходив тудисюди по кімнатці. «А, — сказав він, — це ти… що ж, сідай!» Я стояв і мовчки дивився на нього. «Сідай, сідай… розмова буде довгою. Думаю, нам буде про що поговорити удвох… чи не так?» — раптом підморгнув він. Я стояв і мовчки дивився на нього. Скажино лишень, думалося мені… то ти ще й дотепник! — А наголос я поспитав, не без іронії: «Передовсім хотілося б знати, з ким маю… цю саму… як її… честь, чи що!..» Драб неохоче скривився. «Сергій Сергійович Пугачов, — одрубав він сухо. — Співробітник комітету безпеки». «А Пугачов — поспитав я іронічно, все ще розглядаючи його, як комаху. — Це щоб страшніше було, чи як?» — «Не валяйте дурня! — прикрикнув він на мене. Очі його зробились як крига. — Ви перебуваєте в офіційній установі. Краще подумайте про своє майбутнє! Ви он уже стільки натворили, що вас і в тюрму не приймуть… не те що! Уявити тільки, — крутнув він головою, — таке мале, а таке вже ж…»

Я стояв і мовчки дивився на того лобура. Я міг забить його на місці. Я просто задавив би його голими руками. Господь не обділив мене здоров'ям, — і цей упиряка був би мертвим ще до того, як щось утямив би. Ці люди визнавали тільки насильство. Вони були пильні, непримиренні й підлі, — й спинити їх могла тільки куля калібру 7,62 або добре тренований кулак. Ну, та час вирваних язиків, розпоротих животів, бойових сотень під кривавочорними знаменами, партквитків, забитих у горлянки, — час той минув, на вулицях висіли ідіотські гасла, безмозкі юрми з радісним ревом перли на демонстрації, — ну а хто був невдоволений… що ж, тим затикали рота в отакихот підвальних кімнатках…

А далі пішлопоїхало, як з гори… а певно: з ними тільки зв'яжися — до самої смерті будуть ходити, як тінь, винюхуючи кожен слід… звісно, аби чоловік був підходящий, а справа знайдеться!.. Той чоловічок чи щось хтів заробить на цьому, а може, влип у якусь халепу, як муха в лайно, — а скоріш за все просто сидів собі, дивився телевізор, а тоді й думає — ану ж бо дай напишу!.. Взяв та й награмуцькав: «Както ко мне зашел рабочий нашего завода… гражданин такойто, год рождения такойто, проживающий по адресу… так называемые труды отщепенца советского народа и власовца Солженицына, которого наше родное правительство, поняв просьбы трудящихся… а также стихи о какомто дурацком дядьке… что это галиматья и фанатизм, и посоветовал заняться пополнением своего общеобразовательного уровня, а особенно сделал упор на трудах Маркса, Ленина и Клары Цеткин… но он не внял, о чем довожу… ведь рабочието развесили уши и слушают… Да в конце концов разве нельзя как-то изолировать этого подонка от нашего советского народа?..» І що я йому зробив, подумати тільки! Не сварилися ж, горілку пили разом, — ба, навіть приятелем якимось був, не так собі! А напередодні прийшов ще й цілий ешелон піску. Це були перші місяці по тому, як мене вигнали з університету, і всеньке тіло боліло, наче по ньому трактор гарцював. «Вставай, — вимогливо сказав він, торсаючи мене за плече. — Вставай — они все знают, они — из Комитета!» Я насилу підняв голову. Надовкіл усе було як в тумані. «Якого ще хріна», — буркнув я, витріщивши очі на двох драбів у зелених картатих штанах і в піджаках, що їх носять хіба що слюсарі та ще дядьки в селі… А тоді хтось із них твердо й нахраписто ступив крок уперед й тицьнув мені під носа книжечку…

Таксист мовчав, понуривши голову. Мурат нетерпляче глянув на мене. Барабаш переступив з ноги на ногу, облизнувся, — вочевидячки, угадуючи подальший хід подій.

Але я все зволікав і зволікав і нізащо не хотів преходить до наступного етапу, — як умирати, ото так не хотів.

— Мене дивує ваша затятість, — озвавсь я, почекавши ще трохи. — Послухайте, ви ж нормальна людина… оперативник врешті решт! Вам знайомий такий препарат, як, скажімо, новодексокаїн, га? Бачу… бачу, що ні… А вводиться він елементарно: поза очне яблуко, просто в мозок довгою голкою… після чого навіть ваш легендарний Штірліц стане балакучий, мов перекупка…. й мало того! — я підняв пальця вгору, — …чоловік після цього уколу стає назавжди пацієнтом психіатричної лікарні… словом, на ньому можна ставити хрест. Так що пропозиція зостається в силі. Що скажете ви?

Я глянув на годинника й став чекати. Стрілка хутко бігала по колу, відлічуючи секунди. Їх меншало й меншало, і я відчував, як разом з ними зникає моє терпіння.

Мурат поворухнувся. Я скоса глянув на нього — й раптом, на превелике своє здивування, утямив, що він теж не знає що робити!

— Знаєте, — замислено сказав я, розглядаючи таксиста. — ми теж люди. Але ми на роботі. Це така ж робота, як і в вас, і вона так само знімає з нас відповідальність. Перед законом. Перед совістю. Невже ви сумніваєтеся, що ми можемо вдатися до цих прийомів… послухайте? — Він мовчав, і тільки горлянка його конвульсивно смикалася та лице набрало якоїсь суконної барви. — Ну що ж, коли так… — я стенув плечима, — …коли так, то будем переходить до діла…

— Я… я згоден, — хрипко сказав таксист.

Суконна барва стала сходити з його лиця, але натомість воно вкрилося потом, заблищало, залисніло, мов би змащене оливою; піт виступив у нього під пахвами, на грудях, і за мент одяг на ньому став мокрий хоч викручуй. Господи, мені ще ніколи не доводилося такого бачити!