Право жити

Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.

Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.

Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.

— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.

— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.

Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.

Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.

Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.

Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.

Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.

Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.

— Приготуйсь!

Тисяча років пролетить крізь нас за мить. Промчать весни і праця, війни й кохання. Виникнуть міста, заводи, машини. Народяться нові люди…

— Старт!

Але нічого не змінилося. Була лісова галявина, і сонце, і ліс, і шматки березневого снігу. Йшов дев'ятсот сімдесят четвертий рік.

Я міцно стиснув у долонях біоприймач:

— Старт!.. Старт!..

Час не скорявся атемпороїду. Червона стрілка темпозиметра застигла на місці, відлічуючи не століття, а тільки хвилини.

— Старт!

Поряд почулося хрипке незнайоме дихання. Лозовий, пригнувшись до пульта, блідий як сніг, шепотів щось незрозуміле. «Енергія…» — врешті розібрав я й поглянув на лічильник. Тоскно похолонуло в грудях, очі заслав морок. Попереду бачив тільки стрілку лічильника протоенергії. Енергія зникала. Зникала невідомо куди. Лишилося не більше третини початкового запасу.

— Усе. Це кінець, — сказав Лозовий. — Ми не спроможні здійснити зворотний стрибок у часі. Це кінець.

Він застиг у кріслі, обличчя його знову було спокійне, але широко відкриті очі не бачили нічого, крім жовтої стрілки.

У тиші збігали хвилини, звичайні, буденні хвилини — шістдесят земних секунд кожна. А попереду чекали інші — п'ятсот двадцять п'ять мільйонів повільних хвилин, тисяча років чужого життя.

Лозовий не зводив погляду з лічильника.

— За дві години, — дивний голос наче не належав йому, нібито вони існували окремо: Лозовий і його голос, — за дві чи три години зникне залишок протоенергії, припиниться захисна дія поля античасу, атемпороїд з усіма нами вріжеться в земний час, і тоді… Тоді на цьому місці з'явиться вогненний стовп. По тому — нічого. Дерева не хитнуться, і сніг не розтане. Люди, що житимуть після нас, почують страшний вибух, побачать променистий стовп, але це станеться рівно за тисячу років…

Може й не Лозовий сказав ці слова, хоч ворушилися його губи. Може, це був запис, може, промовила їх машина… не пам'ятаю. Мене не було теж. Була тільки жовта стрілка і важкий, тваринний жах у кожній клітині безвладного тіла.

— Маса!.. — Тищенко випростався на весь зріст, голосно й чітко повторив: — Маса. Треба зменшити масу.

Якийсь поштовх пришпорив мою думку, мислення стало вільним, ясним, відокремилося од тіла з його страхом і відчаєм. Протоенергії ще вистачить, якщо зменшити масу атемпороїда. Енергія зникає з кожною хвилиною. Енергія — маса — негайно треба зменшити масу…

— Це єдиний вихід. — Тищенко став поряд із кріслом Лозового… — Єдиний. Я чи ти, хтось із нас двох повинен… вийти. Я чи ти.

І знову кров ударила в скроні, знов мої очі заслав зловісний морок, і власний голос ледь скорився мені:

— Ти забув про мене. Хтось із нас трьох…

— Це неможливо! — відрубав Тищенко. — Керування атемпороїда настроєно на твої біоструми, знаєш сам.

Яна рвучко підвелася з крісла, ступила до пульта, губи прошелестіли щось невиразне… Я вгадав її слова:

— Із чотирьох…

— Сидіти! — люто крикнув Тищенко. — На місце!.. — Він ухопив її за плече, щосили рвонув убік, аж затріщав пластик скафандра, жбурнув у крісло. — Дівчисько.

Жовта стрілка оббігла ще одне коло. І тоді закричав Лозовий.

— Чому я? Чому саме я?.. — голос його був чужий, говорили двоє: Лозовий, вимахуючи руками, і зовсім окремо — хрипкий, незнайомий голос. — Чому це я повинен вийти? Не ти, не він, не вона… Вийти! Що я вам винен? Чекаєте мого героїзму? Авжеж! Чому завжди припадає платити мені?.. Ви будете жити, подумати тільки — жити! А мені — вийти? Може, ви згодом принесете квіти на мою могилку? Та яку там до біса могилку! Вогненний спалах. А потім — нічого. Нічого… А-а-а-а!..

Він повалився на м'яке сидіння, обхопив долонями прозорий шолом скафандра й замовк. Тищенко бридливо відвернувся.

— Люк! — наказав мені.

Я безвладно подав команду, з'явився чотирикутний отвір у корпусі атемпороїда — двері в небуття. Тищенко рушив до нього. Загаявся на секунду, промовив стиха: «Щасти тобі, Яно», — і вийшов назовні. Був березень дев'ятсот сімдесят четвертого року.

«Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…» — стугоніло у скронях, а Тищенко йшов від атемпороїда не обертаючись, і жодного сліду не залишалося на м'якій поверхні березневого снігу. «Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…»

Він одійшов уже далеко, коли я помітив перші сліди. Чимдалі вони ставали чіткішими — це зникало автономне поле античасу його скафандра. Тищенко так і не поглянув назад. Втім, він однаково не зміг би побачити нас, тепер ми існували в різних координатах часу. Ще кілька кроків відбилися на снігу, Тищенко зупинився спиною до атемпороїда, невисока кумедна постать в прозорому скафандрі. Яскравий променистий спалах з'явився на мить і щез нечутно разом з Тищенком, тільки темні сліди, раптово обриваючись, вказували місце його смерті.

Я зачинив люк, стиснув у руках біоприймач, чітко наказав:

— Старт!

І був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Перше, що я побачив, був рожевий автобус. Він підкотив до атемпороїда, різко загальмував. Я глянув на темпозиметр — ішов тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік, двадцять шосте березня, одинадцять годин п'ятдесят хвилин. Ми повернулися у свій час на десять хвилин раніше, ніж залишили його.

Чотири постаті в прозорих скафандрах вийшли з автобуса і стали поряд навпроти сонця. Час жорстоко пожартував, примусивши кожного з нас, крім загиблого Тищенка, зустрітися із самим собою. Сидячи зараз в атемпороїді, ми були безтілесні невидимки для четвірки, що стояла зовні. Від'ємна різниця часових координат, невимушений жарт Часу.