Остання роль

Поправивши Окуляри, Онопрієнко подивився на прокурора області.

— Все? — запитав той.

— Є й інші, побічні докази. Кравець приховав од слідчого Вигули, що сімнадцятого серпня сестри Мелещук посварилися, що на другий день він зробив спробу порозумітись із Світланою. Віктор Михайлович уже згадував, що Світлана Мелещук і Микола Кравець певний час були в близьких стосунках, в основі яких лежав своєрідний творчий союз. Коли Світлана переїхала до Києва, Кравець втратив її повсякденну допомогу, до якої так звик і без якої вже не уявляв своєї творчої діяльності. Мабуть, він розумів, що рано чи пізно Світлана розстанеться з ним, і постарався зв'язати її хай не дуже тісними, але достатньо міцними родинними узами. Саме так я пояснюю його одруження з Надією Мелещук. І розрахунок його певною мірою виправдався: Світлана й далі давала йому поради, допомагала в його комерції. Але ця допомога була вже епізодична — у Світлани появились інші інтереси, зв'язки. А проте Кравець усе ще на щось сподівався. Свідок Алла Храпаль сказала, що сімнадцятого серпня, коли приїхала Світлана, Микола Кравець у присутності дружини заходився умовляти своячку позувати йому для нової роботи. З цього й почалася родинна сварка, після якої Світлана пішла від сестри в готель. На другий день Кравець провідав її, і там, у готелі, між ними відбулася коротка, але бурхлива розмова. Можливо, Світлана сказала про остаточний розрив, може, навіть якось образила його. В усякому разі Кравець вийшов од неї дуже збуджений…

— Ну, тепер уже все? — усміхнувся прокурор.

— Поки що все.

Прокурор встав із-за столу, пройшовся по кабінету.

— Малувато, Юхиме Євгеновичу, — сказав, зупиняючись біля Онопрієнка. — Санкції на арешт Кравця я не дам. Те, про що ви розповіли, безперечно, наводить на певні роздуми. Але доказів того, що коли Світлана впала в озеро, Кравець буз десь поблизу, чув і бачив усе, що сталося між нею та Назаровим, і скористався з того конфлікту — нема. Навіть більше — та сама Алла Храпаль твердить, ніби ввечері дев'ятнадцятого серпня вона була з Миколою Кравцем в кіно, а це заперечує те, що ви казали. І спростувати її твердження ми поки що не можемо. Так що ваші викладки, образно кажучи, притягнуто за вуха. Кравець не міг заздалегідь знати, що Назаров і Мелещук приїдуть у той час на базу, що Назаров зупинить свого «Москвича» біля човнової станції, що Світлані стукне в голову покупатися. Непереконливо, Юхиме Євгеновичу! — Прокурор підійшов до Білякевича: — Вікторе Михайловичу, коли може вирішитись питання про візи подружжю Кравців?

— Якщо у нас не буде заперечень, то через тиждень вони одержать візи.

— У мене заперечень поки що немає, — повертаючись на своє місце, мовив прокурор. — Але буде жаль, якщо їх не буде й через тиждень. Зрозумійте мене правильно, товариші: тут не повинно бути ніяких двозначностей і недомовок.

За ті кілька днів, що вони не бачились, Назаров став жвавіший, бадьоріший. Він уже не горбився, як раніше, не хнюпився, під очима зникли сині круги, та й самі очі оживились.

— Сьогодні ви мені більше подобаєтесь, Валерію Павловичу, — привітно сказав Онопрієнко. — Напевне, цьому сприяє взаєморозуміння, що встановилося між нами.

— Спасибі, Юхиме Євгеновичу, — схвильовано озвався Назаров. — І вам, Вікторе Михайловичу, спасибі.

— Поки що нема за що, — всміхнувся Білякевич. І подумав, що це, либонь, єдина подяка, яку заслужили вони з Онопрієнком за свої клопоти, зусилля, хвилювання, але така подяка варта цього. І ще він подумав, що Назарову слід було б дякувати не так їм, як молодшому лейтенантові Юрко. Хоча для слідства її самодіяльність по суті нічого не дала, а проте їй, Галині Юрко, він зобов'язаний більше, аніж їм…

На цей раз вони поїхали без групи супроводу. Машину вів Назаров. Вів упевнено, поки не в'їхали в лабіринт вулиць Новорусанівського дачного селища. Було вже темно. Будинки, огорожі, палісадники виникали у світлі фар то ліворуч, то праворуч і одразу зникали в темряві.

— Ні, не пам'ятаю, — пригальмувавши на першому ж перехресті, хитнув головою Назаров.

— Повернімо ліворуч, — сказав Білякевич.

Він ще двічі показував, куди їхати, а далі Назаров повів машину впевненіше.

— По-моєму, десь тут, — озвався він, коли промінь фари освітив мурований особняк за ґратчастою огорожею.

— Тут? — обернувся Онопрієнко до Білякевича.

— Трохи далі.

Вони проминули ще дві дачі, й підполковник велів Назарову зупинитися.

— Ось тепер приїхали.

Садиба, коло якої вони стали, була точнісінько така, як та, де Назаров хотів спинитися раніше, — такий же палісадник з голими кущами бузку, такий самий мурований будинок із заскленою верандою і мансардою під пологим дахом. Хіба що огорожа вища і хвіртка в ній масивніша, міцніша.

Білякевич вийшов з машини, гукнув когось. У будинку навпроти одразу ж загорілося світло: в одному вікні рожеве, у другому — голубе.

До «Москвича» підійшов старший лейтенант Петришин, козирнув Білякевичу.

— Хазяїна будинку тридцять, дев'ять Терлецького немає, хвіртка замкнена, — доповів. — А сусіди, що навпроти, приїхали на наше прохання. Дем'янченко, чоловік і жінка. Він — заслужений раціоналізатор, працює на експериментальному заводі, вона — медсестра. Хочете поговорити з ними?

— Неодмінно.

…З Терлецьким, своїм сусідом, Дем'янченки, ясна річ, знайомі. Хоч сказати, що вони в близьких стосунках, не можна. Правда, Іван Дем'янченко кілька разів бував у сусіда — то ставив у хвіртці йому замок з дистанційним керуванням, то допомагав споруджувати майстерню, біля тої стіни будинку, що виходить у сад. Майстерня для скульптурних робіт — там і піч є, щоб плавити у тиглях метал, і столи для обробки виливок, і всяке інше обладнання. Станіслав Адамович — скульптор і карбувальник, тільки він останнім часом у майстерні працює рідко. Але у нього є товариш, який користується нею. Високий кремезний чоловік з бородою. Миколою звуть. Приїжджає звичайно машиною. Раніше «Жигулями» приїздив, а тепер «Запорожцем». Бував і сам, без хазяїна. Видно, Терлецький йому ключі дав, значить, довіряє.

Чи приїжджав хто ввечері 19 серпня? А який це день був? Вівторок? Може, й приїжджав. Вони й самі вже не можуть точно сказати, чи були того вечора на дачі. Навіть улітку не кожного дня з міста виберешся — то одне перешкодить, то інше. Перед тим, як у Лісовому озері жінка втопилася? Ну, звісно, вони чули про це нещастя…

— Начебто ночували тут напередодні, — наморщив лоба Іван Дем'янченко. — А хто саме — не скажу.

— Ваню, а чи не в той вечір Микола з якоюсь жінкою приїжджав? — нагадала йому дружина.

— З якою жінкою? — насупився чоловік. — Думай, що й кому кажеш! Наговорити на людину легко… Не пам'ятаю я такого. Бувало, інколи приїжджав з дружиною. Але рідко.

— Не з дружиною він тоді був, — перебила жінка. — Я його дружину знаю — симпатична, приємна, одягається дуже скромно. А та була наряджена зовсім не так, видно, вертихвістка.

— Так ти й розгледіла, — буркнув чоловік.

— А от і розгледіла!

— О котрій годині це було? — спитав Білякевич.

— Уже стемніло. Але я бачила, коли вона у хвіртку входила. Вгорі там ліхтар є, відчиниш хвіртку — він автоматично засвічується. Отоді якраз я й розгледіла її…

Проводжаючи їх, Дем'янченко ніяково сказав Білякевичу:

— Не помилилася моя дружина. Я при ній не хотів казати, що знаю ту жінку, — познайомився у Терлецького, коли майстерню робили. А потім ще бачив на озері. Вона все з Миколою та його дружиною Надею приїжджала, а один раз тільки з Надею. Звуть її Алла, працює, здається, в дев'ятій поліклініці, зубний лікар…

— Микола добре плаває? — зненацька поцікавився Білякевич.

Дем'янченко здивовано глянув па нього, а потім, певно, збагнувши, що питають його не просто так собі, швидко відповів:

— Як бегемот! Пірнає коло одного берега, а виринає мало не біля другого.

— А Надя, його дружина?

— Надя? Теж начебто непогано. Тільки вона все поблизу берега плавала. Чи то судороги боялася, чи так чого.