Остання роль

Побачивши працівників міліції, Гурний зібгав аркуш, стрімголов вибіг на кухню й підпалив його. Поки Глушицький вирвав і погасив афішу з малюнками на звороті, вона наполовину згоріла.

Пояснити, що сталося, Гурний відмовився. Пояснення Наталі теж було не зовсім зрозуміле.

Вислухавши Галину, Білякевич попросив принести горілу афішу. Малюнки, а точніше — ескізи олівцем, були зроблені вправною рукою. Нехтуючи деталі, художник кількома точними штрихами передав суть того чи іншого зображення. Скидалося, що то — пошук сюжету, а може, — роздуми художника з олівцем в руці. Придивившись уважніше, Білякевич помітив, що всі малюнки, на перший погляд, різні темами і композицією, пов'язані між собою якоюсь однією, спільною думкою. І спортсменка, що в відчайдушному, майже фантастичному стрибку долає бар'єр, і її суперниця, яка не змогла взяти перешкоди, і огрядна дама з безліччю пакунків, яка напролом рветься крізь натовп, і мотоцикліст-лихач, що збив телевізійну вежу, й кокетлива молода велосипедистка, від якої не можуть відірвати погляду стрічні чоловіки, і статечний добродій, що з'їжджає по поручнях довжелезних сходів, і акробатка, що йде на руках по чиїхось лисинах, і неуважний юнак в окулярах, із задраною штаниною, який, метляючи опущеними підтяжками, біжить за вантажним трамваєм, — усі вони були звернені до чогось, розміщеного на тій частині аркуша, що згоріла. Можна було б подумати, що це дошкульна сатира, якби не підкреслена художником одержимість персонажів.

— Хто це малював? — спитав Білякевич.

Галина багатозначно гмукнула і, витримавши ефектну паузу, сказала байдуже, мовби відповідаючи на пусте запитання:

— Світлана Мелещук. Гурний встиг спалити горішню частину афіші, де були малюнки гостріші, ніж ці. Так принаймні каже Літинська.

… Це сталося 17 серпня. Наприкінці дня Світлана подзвонила Наталі, сказала, що приїхала сьогодні, одразу ж посварилася з Надею і пішла в готель, що у неї жахливий настрій і вона хотіла б зустрітися з Наталею, відвести душу. Наталя запросила її до себе, розраховуючи, що Світлана прийде зараз же, до десятої години вечора вони переговорили б про все, а потім Наталі треба було йти на роботу. Але Світлана прийшла тільки на початку десятої, принесла пляшку шампанського, коробку цукерок.

Наталя ледве впізнала її — за ті два місяці, що вони не бачилися, Світлана дуже змінилась: засмагла, коротко підстриглась, від чого стала ще більше схожа з сестрою. Та головне — вона змінилася не тільки зовнішньо: поводилась інакше, трималася не так упевнено, як раніше, була трохи наче розгублена, пригнічена, в ній щось мовби надламалося. Сказала, що на роботі у неї неприємності — не дають головної ролі, критикують її, кажуть, нібито вона б'є на дешевий ефект, і Любарський, який доти співав їй дифірамби, приєднався до критиків, по суті, зрадивши її; вона лишилася сама, навіть тут, дома, нікому нема діла до неї — мати зайнята новим чоловіком, сестра ненавидить її, при будь-якій нагоді висміює, принижує; Валерій покинув її і навіть нічого не пояснив…Наталя заспокоювала її, як тільки могла, але їй треба було вже йти на роботу. Світлана вирішила почекати на неї, попросила аркуш паперу, олівці. Паперу у Наталі не було, й вона дала одну із своїх афіш, на звороті якої можна було малювати. Світлана поклала афішу на кухонному столі, почала підстругувати олівці…

Наталя повернулася з концерту вже після години ночі, її підвіз на своїй машині Едик Гурний. Довідавшись, що її жде Світлана, попросив дозволу зайти. Світлана все ще малювала. Деякі її малюнки неприємно вразили Гурного своїм цинізмом. Він запитав Світлану, що це означає.

«Наші прагнення, — відповіла та і, миттю намалювавши ліворуч велику дулю, додала: — І те, що їм судилося».

Гурний спробував сперечатись, але Світлана гостро перебила його, і він пішов. Незабаром пішла й Світлана. А малюнки залишила у Наталі, пообіцяла згодом забрати, а тим часом просила нікому не показувати.

— Гурний знав, що малюнки лишились у вас? — поцікавився Білякевич.

— Він питав, але я сказала, що Світлана забрала їх, — почервонівши, призналась Наталя.

— Чого ж він шукав ці малюнки у вас?

— Сьогодні на перегляді я проговорилась. Він і причепився — віддай та віддай. А я не хотіла віддавати — все-таки пам'ять про Світлану. Єдина. І я втекла від нього. Сказала, що в Будинку художника мене жде Терлецький, це наш спільний знайомий, скульптор. Насправді мене ніхто не ждав, я прибігла додому й повісила афішу в передпокої, малюнками до стіни. Немов відчувала, що Едик прийде, шукатиме…

Провівши Наталю, Білякевич велів Глушицькому відпустити Гурного. Потім викликав Ляшенка.

— Що робив Гурний у Будинку художника?

— Розшукував Терлецького, питав про Літинську. Заходив у бар. Я розмовляв з барменом, той сказав, що Терлецький може бути на дачі.

— А де його дача?

— В Новорусанівському селищі.

Це було відкриття. Правда, незабаром з'ясувалося, що й Терлецький, і Гурний мають беззаперечне алібі, але дача старого скульптора все одно привертала увагу підполковника.

Допит Лізи Кошарної не додав нічого істотного. То була висока серйозна дівчина в окулярах, говорила вона спокійним, рівним голосом, не відводячи погляду від співрозмовника, тільки раз у раз поправляла окуляри, виказуючи цим своє хвилювання.

— Якщо він убив її, то вона, так би мовити, добивалася цього, — переконано сказала Ліза. — Я добре знала її, більш як два роки ми разом ходили в секцію плавання. Коли щось було не так, як їй хотілося, то вона могла й святого вивести з терпіння. Ніколи не забуду, як вона прийшла до мене і наговорила стільки всякої гидоти, що я, мабуть, до кінця днів своїх такого більше не почую. Причому говорила навмисно так, щоб чули батьки мої — вони були в другій кімнаті. Тато й мама у мене дуже делікатні, не наважилися втрутитись і вигнати її геть. Та й я, на жаль, така ж, допустила, щоб вона все говорила. А мама через це подумала, що в її словах є якась правда. Зрештою я все-таки не витерпіла. Але, виходячи, вже в коридорі, Світлана раптом змінила тон, сказала, що не може жити без Валерія, що я повинна зрозуміти це і відступитись од нього. Ще й відступного давала — перстень з діамантом. Я відштовхнула її. Тоді вона сказала таке, що я, не тямлячи себе, схопила її за коси, ладна розбити їй голову об стіну. В ту мить я все могла. Не знаю, як і стрималась. Мені й досі сороммо і страшно, як згадаю. А Світлана не злякалася, навпаки, спокійно так промовила: «Ну, вбий мене. Може, так буде навіть краще».

— Коли це було?

— За день до її смерті.

Відпустивши Лізу, Онопрієнко запитливо глянув на Білякевича.

— Ще одна версія, — озвався підполковник. — Спровоковане вбивство. Може, Кошарна проконсультувалася з досвідченим юристом?

— Навряд, щоб вона видумала цю історію, — похитав головою Онопрієнко. — А що перебільшила трохи, то це безперечно, надала епізоду відповідного забарвлення й звучання. Це вже вдруге я розмовляв з нею, і в мене склалося враження, що вона сама ладна сісти в тюрму, аби тільки допомогти Назарову.

— Хоча її самолюбство і вражене тим, що Назаров їздив із Світланою на базу відпочинку.

— Завидне всепрощення, нічого не скажеш, — мовив Онопрієнко. — Але це емоції, а нам потрібні факти.

Є факти, докопатися до яких дуже нелегко, хоч потім і здається, ніби вони були просто під рукою, аж дивно, що не помічав їх… Та це тільки здається вже згодом…

Наприкінці другого дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу, попросив зайти. В кабінеті слідчого підполковник застав жвавого кремезного парубійка з пшеничними вусами, які смішно стирчали над пухкими хлопчачими губами.

— Гідролог і аквалангіст Олександр Орел, — відрекомендував його Онопрієнко.

Орел буїв серед аквалангістів, які знайшли тіло Світлани Мелещук. Гідролог за фахом, він звернув увагу на те, повз що пройшли чи, точніше, пропливли його товариші.

— В озері я помітив, що донна течія в північно-східній частині не досягає тієї прибережної ділянки, де нібито втопилася жінка.