Страница 53 из 66
Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ї козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:
- Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща має ворогiв - шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Українi. Але потiм, як мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцької умови: завести унiю, притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на Українi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути дiло на Українi по-давньому.
Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною надiєю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi затвердили своєю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькi пункти.
Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.
В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король прощає усi козацькi давнi провини, приймає Україну в пiдданство i затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на Євангелiє. В своїй присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по їх праву i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не додержав моєї присяги, то народ український не повинен менi покорятись".
Пiсля короля присягали архиєпископ прiмас гнiзненський, єпископ вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i пiдканцлери Королiвства Польського.
Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi. Київський митрополит Дiонiсій Балабан принiс Євангелiє, обковане золотом, i золотий хрест i поклав їх на столi. Генеральна старшина присягала по одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору. Генеральний писар Груша висловив за їх усiх присягу.
Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в руку, i ввесь збiр з церемонiєю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.
Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв [то] червоними, то синiми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок. Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх одчинених вiкон визирали гарнi панни та панiї в пишних уборах. Покрiвлi будинкiв були обсипанi народом, неначе їх обсiли хмарами галки. Блискучий кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили, вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав, миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир i спокiй в Польщi, що Україна знов пристає до згоди з Польщею.
Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i її дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала своїм м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами серед мертвої тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в одчинених вiкнах i на дахах.
Серед мертвої тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше. Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому небi, в майському повiтрi.
В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня, i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi з'явиться в дверях собору i затопить золотом i сяєвом улицю.
На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане дощ.
- Це добрий знак! - гомонiли в соборi. - Дощ теплий i плодючий. Як цей дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибiльшить благословення i надарує процвiтанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"
- Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! - говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.
Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Україну...
Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi магнати запрошували до себе на бенкети українських посланцiв. Пани вiтали козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й Польщi.
В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi. Здоровi палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци їх були разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами, очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та довгошиї чаплi та жаби, що притаїлись на днi болота в осоцi. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових посланцiв.
Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд. Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона; на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та полумисками, повними усяких наїдкiв. Срiбнi кубки та пугарi були наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усякої птицi полягло пiд ножами кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку; скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам, i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць непоєну дощем.