Гетьман Іван Виговський

 - Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своїм весiллям, нема де правди дiти, - сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

 - А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiєї, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! - дрiботiла Павловська i смiялась. Її кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе її куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.

 - Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, - промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

 Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

 - Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Києва? - спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловської, а весела Павловська була для неї небогою. Нi один кружок її бiлого лиця не ворухнувся, неначе її бiле личко було висiчене з мармуру.

 - Завтра надвечiр треба виїздити до Чигирина.

 - Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливає за вами слiз, - сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.

 - Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Києвi, то я в тому ще певнiший. Треба їхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Києвi.

 - Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже їсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала, поклавши своє шитво на столi.

 Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий - з сметаною, поставила тарiлку холодної смаженої риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана Виговського, як хазяїн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своєму чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.

 Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.

 - Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська.

 - Та випийте ще кухличок меду на прощання! - припрошував старий господар тiтку.

 - Ой, буде вже, буде, моє серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Київ, - говорила весела тiтка.

 - Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаєте, що тепер польськi та українськi католики-пани вертаються на Україну, бо гетьман пускає їх. А мiщани ганяють їх з Києва, на передмiстя. Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, - сказала Олеся.

 - Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка.

 - Не бiйтесь! Я вас проведу до самої господи, - обiзвався Iван Остапович.

 - От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, - говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. - Але... сьогоднi ми гостюємо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзнє снiдання або на раннiй обiд.

 - Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i її чоловiк.

 - I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, - просила Павловська Виговського.

 - О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! - сказав Виговський зрадiвши.

 Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадає та метикує, але що, цього не вгадаю..."

 I гостi розпрощались з господарями.

 Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловської. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

 Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловської, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловської був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiїв. В Павловської скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловської, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

 - От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаєте, Iване Остаповичу, що ви менi цiєї ночi снились? -промовила Якилина Павловська.

 - I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

 - Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловської.

 - Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я...

 - Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

 - А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

 "Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", - подумала Катерина.

 - Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно.

 - Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.