Страница 7 из 30
Філіп прикусив язика. По малій хвилі, коли вони звернули на алею, що вела до вілли, хлопець спитався в батька:
— А що то за каверзна стаття в тій угоді? Чи не можна якось її витлумачити по-іншому?
— Е ні, не можна, — зітхнув мосьє Віаль. — У статті цілком ясно мовиться, що оренду можна поновити лиш тоді, коли земля відповідає умовам, зазначеним в угоді — себто коли вона не занедбана й «належно» забудована. Сьогоднішня пожежа аж ніяк не поліпшила стану речей. Селище перебуває під контролем префектури, а її експерти — не в тім'я биті. За двадцять чотири години по їхніх одвідинах могікани муситимуть забратися звідси геть — нема в тім жодного сумніву.
— Але ж вони ще можуть відбудувати свої оселі, у них є час! — вигукнув Філіп.
— Саме це їм і радив зробити мосьє Аморетті. Один підприємець з Ла Сьота пропонував їм поставити панельні будиночки, що начебто відповідають зазначеним в угоді вимогам. Але вони відмовились, бо ті будиночки задорого для них коштують.
— Скільки ж той підприємець заправив?
— Щось близько мільйона.[7] Не такі вже й великі то гроші, але ж треба їх мати! А в цих сіром тільки й є, що мізерна пенсія… Та й де взяти мільйон людям, які вже стоять одною ногою в могилі?
— І що, невже їх полишать напризволяще? — схвильовано вигукнув Філіп.
Мосьє Віаль стенув плечима:
— Громада, звісно, їм допоможе, але пожертвувати цілий мільйон їй незмога. Витрачаючи громадські кошти, найперше дбають за суспільну користь…
До самої вілли Філіп ішов мовчки, похнюпивши голову. Він почав розуміти, що навколо жменьки безпорадних могікан стискається кільце якоїсь потаємної змови, — і видима нерівність сил боляче вразила хлопця.
— Отже, — зауважив він нарешті,— їх може врятувати хіба що чудо.
Зійшовши на терасу, мосьє й мадам Віалі посідали в шезлонги і з утіхою дивилися на сина — яке в нього чутливе серце…
— Чого ти так переймаєшся? Можна подумати, що доля могікан особисто тебе обходить! — сміючись, вигукнув архітектор. — Годі вже, годі, а то я почну гадати, що це ти, сину, підпалив пінійовий гай…
III
РУДИК ГОТУЄ БУЙЯБЕС
Пастурель та дід Кадюс куняли на своїй улюбленій лавці в затінку під платаном. Дзиґарі в кав'ярні Вьє продзвонили другу.
Кадюс розплющив одне око, глянув на ряхтливий розліг моря, купи піній, що обступали затоку, ближні будиночки й кепсько бруковану набережну. Закинуті ген-ген сіті малювали на тихій воді довгі рівненькі лінії й погойдувались влад з течією. Вряди-годи звід-даль набігала хвиля й один по одному колихала човни, пришвартовані біля молу, відтак розбивалась з тихим плюскотом і вмирала.
— Як здумаєш, що всю цю красу нам доведеться покинути! — зітхнув Кадюс. — Скажи, Пастурелю, куди ми дінемось? В цілому світі у нас немає жоднісінького притулку. Навіть немає, де голови прихилити!
— Ох, спіймати б того негідника, що підпалив наші хатини! — буркнув Пастурель у пожовклу від тютюну бороду.
І вони знов задрімали.
— Можна нам узяти «Морського лева?» — раптом почувся біля них несмілий голос.
Пастурель помалу розплющив одне око — перед ним поштиво стояли двоє хлопців — Рудик і Фріске. Рудик, попри зелені свої очі й вогняну чуприну, був хлопець надійний. До того ж він умів добряче правити човном, навіть коли море грало. Але з Фріске, такого на взір смиренного й тихого, був неприторенний отряха-шибеник.
— Куди це ви зібралися? — буркнув Пастурель.
Рудик показав дві чудові нейлонові волосіні, намотані на шмат кори. А Фріске тримав іржаву бляшанку з поживком — п'ятьма дюжинами скойок, що їх назбирав уранці під скелями в затоці.
— Та чи ж зараз ловиться риба, шибайголови? — гукнув дід Кадюс. — Хіба що козячих балабушок натягаєте…
Фріске звів брови:
— Рудикові байдуже коли ловити, — проказав він недбало. — Він закида вудку — і риба чіпляється на гачок, однаково, чи голодна, а чи ні!
Пастурель похитав головою. Рудик і справді мав якесь шосте чуття — ловив рибу там, де її зроду не бувало. «Замкніть цього малого чаклуна в хаті — і він у ночвах виловить вам кита!» — жартували в містечку.
— Ми попливемо недалечко, за Біу, — показав Рудик на зарослий деревами острівець, що виднів біля входу в затоку.
— Ну, гаразд! — зітхнув Пастурель. — Беріть «Лева», але дивіться мені, пильнуйте…
І коли хлопці метнулися геть, він додав — несподівано лютим голосом:
— Тільки глядіть — не надумайтесь плавати під скелями Рогу! Буде з мене й того, що позавчора згоріла моя хатина. Не потопіть мені ще й човна…
Рудик побіг до молу, виглядаючи «Морського лева» поміж барвистих човнів, що погойдувались на воді. «Лева» було пришвартовано там, де й звикле — між «Марі-янголом» та «Несамовитим». Це невеличке доладне суденце, помальоване яскраво-жовтою фарбою, добре трималось на воді й чудово піддавалося вітрові.
Рудик ураз одчепив швартов, а Фріске скочив у човника з волосінню та поживком. Вони упоруч потихеньку одвели «Лева» від облавку «Несамовитого». Човник вільно полинув гаванню. Вздовж щогли піднялося трикутне шарлатове вітрило. Воно нап'ялося, а тоді затріпотіло й безсило зависло. Рудик задер голову й двічі свиснув, прикликаючи вітер. І бриз, що порхав поблизу гавані, зразу прилинув, надув вітрило, і човник, під тихий плескіт зрушеної хвилі, веселенько поплив до острова Біу.
Небавом «Морський лев» проминув маяк. Пінійовий гай й перші червонясті стрімчаки Рогу лишилися правобіч. Рудик, стернуючи, мимохідь повернув голову, шукаючи очима понівечених вогнем хатин. Та здалеку майже нічого не побачив. Діряві покрівлі, почорнілі стіни сяк-так залатано аби чим — камінням, дошками чи ветхим вицвілим брезентом. Але ця нужденна купка халуп становила прикрий контраст з новими віллами. Проте хай тим клопочуться дорослі, а він, Рудик, робитиме своє — витягатиме рибу з морських глибин у знаних тільки йому місцинах. А втім, хлопець мав щодо пожежі свою певну думку, й ця думка побільшувала йому втіху від риболовлі.
Фріске простягся на носі, поклав голову на схрещені руки й, примруживши очі, пильно вдивлявся в берег. До хатин було йому байдуже. Як на нього, єдина принада Іспанського Рогу — це старий каземат; тут починалися, тут і кінчалися всі відчайдушні витівки ватаги.
— Ти не забув, що Смішків велосипед буде сховано в блокгаузі й що ми виїжджаємо о шостій? — спитався він у Рудика.
— Звичайно ні. Ось наловимо риби, і я висаджу тебе з двома сажами біля Рогу під великою скелею, — відмовив Рудик. — Гляди тільки, не розтруси дорогою рибу. Об'їдеш пагорок і зачекаєш на мене під пальмами біля мерії. Там зроду нікого не буває. А я тим часом одведу «Лева» до гавані. Якщо все йтиме гаразд, ми вправимось за десять хвилин…
Фріске сперся на лікоть і поглянув за корму. Гавань майже зникла з очей. Просто них палав під сонцем червоно-рудими чагарями острів Біу, на якому височіла величезна, схожа на волячу голову, скеля. А наоколо — осяйне море й ніжна-ніжна блакить, ледь побрижена тихим легітом.
Рудик повернув човна ліворуч, не спускаючи з ока берега — на заході загрозливо стриміли бескеття Ла-Сьота, що їх названо Орлиним Дзьобом.
— Ще трохи — і ми на місці!
«Морський лев» поплив фарватером—посередині між Біу та Іспанським Рогом. Вітрець, що підганяв човника, помалу-малу стихав і врешті ущух; «Лев» застиг на воді. Хлопці вихилились через облавок. Під ряхтливою водою бовванів килим водоростей, де-не-де перетятий ясно-зеленим скелястим пасмом або піщаною смугою. Далі підводна лука губилася в непроникній пітьмі.
— Ну, де ж твоя риба? — неймовірно спитав Фріске.
— Ми зараз над реданом, — неквапом проказав Рудик. — Отут кінчаються прибережні сторчові скелі, які утворюють немовби ще один, підводний берег. Хай мене грім поб'є, коли де-інде риби більше, аніж тут!.. Ти готуй скойки, а я приладнаю волосіні…
7
Йдеться про т. з. старі франки, які були в обігу до 1960 р. 1 січня 1960 р. у Франції проведено реформу й запроваджено нову грошову одиницю — новий франк, що дорівнює 100 старим.