Страница 20 из 30
— Авжеж, будемо! — люто гаркнув Шарлюн. — Стрінемось за півгодини, на цьому самому місці. Поспішайте й — глядіть—ані пари з вуст! Не треба розказувати людям, що нам трапилась така притуга. Бо з нас усі сміятимуться…
Минуло півгодини. Перші вернули Шарлюн, Смішко та Сандрін. Завваживши, які сумні повертаються решта, вони збагнули: всякі запитання — зайві!
Всі були пригнічені до краю. А тут ще й сонце припікало, а італієць-морозивник перед самісіньким носом вимахував знадливими ворочками, які дражнили ванільно-малиновим духом. Сказитися можна!
— Що ж, немає іншої ради. Хтось із нас мусить піти до мерії,— промовив нарешті Шарлюн. — Може, торбинка — в бюро загублених речей…
— Аби хоч не наскочити на мосьє Аморетті,— зітхнув Фріске. — Він і так пильно до нас придивляється, а тут, певне, зразу щось запідозрить… Коли Аморетті встиг покопатися в торбинці, так собі просто він нам її не оддасть. Але якщо наш посланець не скаже про гроші, і Аморетті знайде їх потім, зазирнувши в торбинку, то зчиниться страшна буча!
— Треба вирядити такого, що не зверне на себе уваги, — запропонував Сандрін, глянувши на малечу.
— Я піду! — рішуче вигукнув Янгол.
— Гаразд! — сказав Шарлюн. — Тільки не нароби дурниць. Можеш сказати, що тобі до вподоби, але боронь боже натякнути хоч словом про могіканський скарб…
Янгол покатав до мерії — тільки замелькали товсті куці ноги.
Тим часом діти посідали в затінку під парапетом, звідки було добре видно всю набережну. Пробило одинадцяту, а Янгол не повертався.
— Здумати тільки, як нам довелося настраждатися, поки ми зібрали ті гроші! — зітхнув Зозулик, згадавши про зелену двоцентову англійську Гвіану.
Одна лише Міке зберігала повний спокій, навіть усміхалася злегка — наче острів погідності серед загального збурення.
Янгол вельми полюбляв перепони — тож побачивши мосьє Аморетті у великій залі мерії на першому поверсі, він аж затремтів з утіхи. Помічник мера провадив неквапливу балачку з обома секретарями й поліцейським Кюком.
— Чого тобі треба? — мимохідь спитав він, уздрівши над конторкою біляву Янголову голову.
— Я загубив одну річ… — затинаючись пробурмотів Янгол. — Таку собі штуку…
— Яку штуку?
Щоб не бовкнути, часом, зайвого, Янгол вирішив показати на мигах — здійняв догори руки й трохи розвів їх.
— Ну, штуку… отаку блакитну штуку, — промовив він урешті.
Мосьє Аморетті підвів очі й уже пильніше глянув на хлопчака.
— Та яку ж? А чого це ти прийшов сам, а не з бандою отих навіжених, що ганяють слідом за Шарлюном? Здається, я тебе з ними бачив…
— Шарлюн — мій друг! — відважно заявив Янгол. — Але я прийшов сюди в іншій справі.
— Якій? — Мосьє Аморетті підвівся з крісла.
— Я ж вам сказав! Я загубив… ну… одну штуку, і дуже хотів би її знайти. Блакитна штука, отака завбільшки.
Він знов показав руками, яка та штука. Аморетті, секретарі та Кюк мить мовчки перезиралися, спантеличено пороззявлявши роти. Але мосьє Аморетті був зовсім не такий дурний, яким себе показував. Він зразу зметикував—за цією кумедною історією із «штукою» щось ховається.
— Ну, то поясни ж! — знетерпеливився він. — Що то за штука — валіза, скринька, відро, коробка, підставка на парасолі, футляр на скрипку, чи що?
— Але ж ні! — промимрив Янгол, удаючи з себе бевзя. — Це штука… отака завбільшки, отака завширшки, а згори дірка й біла шворка зашморгувати дірку. І блакитна-блакитна…
— Ти щось не дуже точний, — сказав поліцейський Кюк. — Але треба все ж порозумітися. Для чого та твоя штука?
— Багато для чого, — обережно відповів Янгол — він боявся прохопитись. — Туди можна покласти що завгодно…
— А, ясно! — вигукнув мосьє Аморетті.— І, певна річ, там лежало щось, у тій знаменитій штуці?
— Мабуть! — знов затнувся Янгол. — Тільки я не пам'ятаю що.
— Щось цінне? — вкрадливо допитувався мосьє Аморетті.— Чи не гроші?
— Може, й гроші! — ляпнув Янгол, який вже не знав, що й казати.
— І ти не боїшся, що тебе сваритимуть?
Янгол ковтнув слину й прикусив язика. Мосьє Аморетті штовхнув ногою двері, що вели до комори.
— Ходи сюди! — гукнув він Янголові. — Може, твоя штука тут.
Янгол, стороплений, боязко підійшов і, ставши на порозі, широко розплющив очі. Комора була захаращена всяким мотлохом, який громадився під самісіньку стелю. Чого тільки тут не було — а в кутку навалом лежало із п'ятдесят блакитних торбинок.
— Моя штука трохи скидається на оці,— показав Янгол. — Зараз я подивлюся…
— Не квапся! — промовив мосьє Аморетті.— Ми їх вигорнемо одну по одній. Коли штука тут — ти її впізнаєш.
Він махнув Кюкові й обидва ревно взялися до роботи — перебирати й витрушувати всі ці погублені торбинки, що їх визбирано на всіх тутешніх пляжах.
Янгол, заклавши руки в кишені, споглядав, як ті двоє метушаться, здіймаючи хмари пилу. Він дочекався, поки вони переворушили одна по одній всі торбинки.
— Ні! — раз по раз повторював він, і в голосі його чулася полегкість. — Це не вона…
За чверть години, коли впрілі чоловіки перевернули шкереберть усю комору, Янгол, і трохи не бентежачись, заявив:
— Моєї штуки тут нема. Саме це я й хотів знати. Що ж, доведеться вам покласти все на місце…
І він трьома стрибками опинився біля дверей.
Мосьє Аморетті витер зарошене потом чоло.
— Біжи зараз до жандармерії! — наказав він Кюкові.— Візьмеш Гарідана й удвох обшукаєте все містечко. Треба будь-що знайти ту торбинку.
— Яку торбинку? — спантеличено спитав поліцейський.
— Блакитну штуку, отаку, як ці! — гримнув помічник мера.
О шостій вечора «штуку» ще не знайдено. Поліцейські нишпорили безнастанно, лицарі теж. Шарлюнові трохи відлягло від серця, коли він упевнився, що скарб не попав до рук Аморетті, хоч то була слабенька втіха. Оббігавши ще раз усе містечко, ватага зібралася в казематі. Хоч які були товсті бетонові мури, але вони не приглушили хору ремствувань, що ними зустрінуто спізнілого Рудика, котрий нічого не знав про лиху пригоду.
— Не треба впадати в розпач, — спокійно мовив він, вислухавши сумну повість. — От побачите — ми знайдемо гроші. Вони — наші, і коли їх знайдуть, ніхто не має права забрати їх у нас.
— Хтось іде! — сповістив Смішко, який чатував біля стрільниці.
— Кюк чи Гарідан? — занепокоєно спитав Шарлюн.
— Ні! — відказав вартовий. — Не вони…
Він приглядався якусь мить, відтак здивовано обернувся:
— То Філіп!
— Тільки його тут і бракувало! — скривився Шарлюн. — Гукни, хай забирається звідсіля к лихій годині!
Смішко слово в слово повторив усе Філіпові, але це не справило ніякого враження на прибульця.
— Простує собі далі,— пробурчав Смішко. — Зараз його не видно. Либонь хоче зайти з тилу…
Біля дверей зачулися боязкі кроки. Всі замовкли. Хтось стиха кахикнув на знак остороги. За мить в пронизаній сонцем стрільниці мелькнула Філіпова постать. Він увійшов, зграбним рухом скинув ношу, що висіла в нього на лівому плечі, і поклав до ніг занімілим лицарям. То була торбинка Міке!
— Я знайшов її вранці біля кав'ярні Вьє,— ознаймив він холодно. — Здається, вона ваша. Я збирався віддати вам її зранку, але в нас дома були гості, і я ніяк не міг вибратись…
Зозулик кинувся до торби, хапаючись розшморгнув її й витяг чорну теку. Ватага опала його, горлаючи з радощів.
— Все на місці? — спитав Шарлюн у скарбника.
— Все, навіть три франки Норін!
Філіп стояв скромненько осторонь, трохи схиливши голову.
— Ти, звичайно, зазирав до торбинки? — підозріло мовив Шарлюн. — Знаєш, що в ній…
— Так, зазирав! — признався Філіп. — Інакше я не був би тут. Відніс би її до мерії — та й годі.
— Ой! — зойкнув Зозулик.
— Я побачив там червону хусточку Міке й здогадався… — Філіп замовк, примружив насмішкувато очі й мовив: