Страница 14 из 30
На світанку Рудик і Фріске, не спитавшись мосьє Пастуреля, відв'язали «Морського лева» й попливли за ходовим вітром до острова Біу. Вони дуже поспішали, тож Рудик, попри всі перестороги, повів човна просто через рифи фарватеру.
— Тримай за вітром! За вітром! — відчайдушно гукав Фріске. — Бо «Лев» просвердлить дірку в воді й ляже поруч «Невгамовного»…
Під бескеттям південного берега ще сонна вода лиш ледь-ледь помітно леліла — вітер сюди майже не долітав. Побратими-мореплавці мусили взятися за весла, аби швидше дістатися бухти. Нарешті «Лев» ткнувся провою в прибережний пісок. Хлопці подерлися стежкою.
Вони ще не бачили жодної квіточки, аж раптом на них війнуло чудовими пахощами. По недовгім часі вони добулися глибокої тінявої долинки, що прослалася до руїн маяка. Саме сходило сонце. Пурпурові промені червонили бескеття й розсівали по долинці м'яке присмеркове світло. Зненацька Рудик притлумлено крикнув і, схопивши приятеля за плече, став як укопаний: затулена од морського вітру й палючого сонця, долинка буяла блакитним цвіттям. Якусь мить хлопці стояли мовчки, зачаровані цією казковою щедротою, красою цього дикого квітника, загубленого поміж голих скель Біу. Фріске ступив кілька кроків і схилився над тою розкішшю.
— Нам казали, що тут є сокирки, — пробурмотів він непевно. — Але ці квіти куди гарніші… А які блакитні!
Для загального огляду треба було привезти взірці. Рудик нарвав цілий оберемок — важкі кетяги суцвіть аж гнулися на стеблах із метр заввишки.
Вони щосили веслували до фарватера, аби вітер швидше нап'яв вітрило. Щойно продзвонило шосту, а «Морський лев» уже огинав маяк на молі. В гавані — жодної душі. Тільки Міке стояла на березі, зустрічаючи розвідників. Вона ще здалеку вгледіла блакитний оберемок і просяяла.
— Ну, це абищиця! — гукнув Рудик, кидаючи їй швартов. — Там їх стільки, що стане замаскувати два аеродроми…
За дві години всі старші члени ватаги посходились на шкільне подвір'я. Квіти, що їх зірвано на світанку, були ще свіжісінькі.
— Тут немає ніякого дива, — сказала мадмуазель Блан. — Це різновид сокирок. Вони ростуть тільки на Балеарських островах, Сардінії, Корсіці, та де-не-де в нашому Провансі. Треба просто їх знати. Зірвана квітка в'яне через добу, тож ви мусите привезти квіти й закосичити човна в найкоротший строк.
— А як же нам прикрасити «Святого Анатоля»? — спитав Зозулик.
— Головне — не химерувати! Хай цей прегарний ужинок промовляє сам за себе! Проста снасть з обструганих лат, метрів двадцять п'ять старої рибальської сіті — оце і все. Заквітчаєте сіть і завісите цим живим килимом корпус і місток. Направду, Шарлюн вигадав незле: ви будете чудові серед цього плавучого букета, о Гондольєри прекрасного голубого Дунаю!
Кількома штрихами олівця вона намалювала загальний ескіз. Смішко, цим разом серйозний, уважно роздивився малюнок.
— Зараз же візьмуся до діла, — мовив він, ховаючи папірця. — Тато дасть мені цвяхів, дерева, струмент і весь надібок.
— А я добуду сіть, — сказав Рудик. — На смітнику за фарб'ярнею лежать їх аж три здорові купи.
Міке клопоталася одягом.
— Чи ба, як вам щастить! — засміялась мадмуазель Блан. — Чого доброго, ви таки дістанете премію, — за вашу юність та ці чудові квіти. Вберіться по-святковому — просто й гарно. Просте вбрання виглядатиме куди миліше, аніж маскарадні ганчірки. Ну, а зараз вам треба обрати команду. Ви ж не влізете всі одинадцятеро до вашої заквітчаної гондоли.
Ніхто з них і в голові не покладав, що команду треба обирати. Обличчя всім ураз повитягались: адже не велика втіха геть усе опорядити, а тоді зостатися за лаштунками. По запеклій суперечці врадили вибрати шість душ. Ясна річ, передовсім Смішка та Шарлюна: одного за стерничого, другого за механіка. Лишилося поділити чотири місця. Кожен завзято боронив свої права, і хто зна, чи дійшли б вони згоди, аби Рудик не подав прикладу великодушності.
— Не дуже я пасуватиму до квітів «Святого Анатоля»! — мовив він просто. — Я вибуваю з гри. Але можете виряджати мене по квіти, і взагалі я працюватиму не покладаючи рук. Адже ми взялися за це діло не ради власної забави, правда?
Рудикова добровільна пожертва справила потрібне враження. Невдоволені самохіть відступилися й, порадившись, вибрали односердне: Міке й Сандрін — двох найгарніших, Норін та Янгола — двох найменших. Тепер можна було братися до роботи.
Зразу пополудні Смішко й Рудик відвели «Святого Анатоля» до Калеруса, маленького пляжу, схованого в бухточці, на схід од Порт-Біу. Там можна було працювати, не боячись цікавих очей. Решта ватаги за годину теж подалася туди вузенькою стежкою, що зміїлася вздовж берега. До самого вечора й цілісінький день назавтра скреготала на пляжі пилка, гупав молоток — лицарі трудилися в поті чола. «Святий Анатоль», під дерев'яною снастю, що тяглася од прови до корми й від облавка до облавка, скидався скорше на плавучий курник, аніж на прогулянковий човен, але вони вже уявляли, як він повільно плине по воді під запоною квітів. Рудик, сидячи віддаль на піску, латав ветху сіть — в діри її могла б любесенько пролізти акула на півтонни.
Все було готове до жнив. А що сокирки швидко в'яли, вирішено збирати їх якнайпізніше — себто в ніч проти неділі. Зозуликові й Розет дідусь не дозволяв гуляти пізнього вечора, малечу вирядили додому — отже Шарлюн мав під своєю орудою решту— шість душ. То, власне, було й забагато, бо «Морський лев» — не «Святий Анатоль», та ще ж і треба лишити місце на квіти. Кінець кінцем він призначив, окрім Рудика — незмінного стерничого, — Міке й Тітена-солодкі-очка, який досі ще нічим путящим Орденові не прислужився. Перед обідом Тітен поїхав велосипедом до мосьє Мазета — позичити в нього чотири серпи. Він, звичайно, не поминув нагоди жартома покартати Шпинделя. Рудик наготував обклеєного червоним папером ліхтаря — ходове світло. Близько десятої години все було налаштоване. Набережною гуляла весела суботня юрба, і ніхто не звернув уваги на четвірку дітлахів, що подалися до темного молу.
По малій часинці «Морський лев» уже плив до морського розлогу, обминаючи з осторогою прогулянкові човни, що сповільна линули в ясноті ночі. Море було тихе, наче ставок. Повний місяць ховався за островом Біу, висріблюючи крайнеба. Ось човен вийшов на фарватер, і стало видно як удень. Тиха вода тільки ледь леліла біля підніжжя скель.
Шарлюн із Рудиком завзято веслували, і невдовзі «Морський лев» був у затоці Мор. Міке цілу мандрівку мовчала. Небавом усі взялися до роботи — поставали упоруч і заходилися жати квіти. Вряди-годи Шарлюн кидав серпа й односив до човна свіжі духмяні снопи. Десять таких мандрівок — і «Морський лев» занурився в воду по самісінький планшир. Усі четверо збігли на берег, аби кинути оком на ужинок.
— Гадаю, що досить, — мовив Рудик. — А як трохи не ставатиме, я ще раз припливу сюди вранці під вітрилом.
Човен вийшов на східний фарватер і взяв курс прямісінько до пляжу Калерус. І хоч навколо була повінь світла, Рудик засвітив ліхтаря — аби додати краси. Збляклі в місячному сяйві сокирки знов заясніли блакиттю. Принаджена ліхтарем, навколо човна грала риба. Хлопці заходились сміхом, дужими вдарами весел посуваючи цей духовитий стіжок квітів. Міке, опустивши руку в воду, мовчала, як і перш.
Десь опівночі кіль «Лева» черкнувсь об пісок Калеруса. Набережна й мол Порт-Біу світилися безліччю вогнів. Човна виладувано за десять хвилин. Сокирки покладено в сховок поміж двох шарів свіжого листя.
— Ну, а тепер додому! — промовив Шарлюн. — Сьогодні ми попрацювали добряче…
Вони тихцем причалили до молу. Рудик і Тітен зразу побігли додому, а Шарлюн провів Міке до батькової кав'ярні.
— Що це з тобою? — спитав він прощаючись. — Ти за цілий вечір і рота не розкрила…
Дівчина зітхнула і врешті промовила:
— Більше ніколи в житті я не побачу такої краси!