Ловці перлів

Тільки після цього пан Попастратос пішов додому й цілісіньку ніч гриз собі нігті: була в нього така погана звичка, яка приносила йому велику полегкість у хвилини душевних переживань.

Він гриз нігті й наступного дня, а нахуду свого корабля, який прийшов по вказівки, викинув, кленучи, з хати. Щоправда, за дві години він сам розшукав нахуду, поплескав його по плечі, дав жменю турецьких сигарет і чемно попросив негайно лаштувати корабель до відплиття.

Але не встиг «Ель-Сейф» залишити гавань, як налетіла чорна хмара — рідкісне явище в Червоному морі, а слідом за нею прудкий вітер погнав череди велетенських хвиль. Панові Попастратосу не допомогли ні прокляття, ні вимахування кулаками. Він змушений був чекати, коли шторм ущухне, й вирушив лише через два дні, взявши курс на Йєменський порт Ходейду.

Шторм, який затримав пана Попастратоса в Массауа, виявився фатальним для нахуди «Йємена».

Закінчивши другу ловитву, хаджі Шере ще за гарної погоди повернувся до Джумеле, щоб продати здобич Алі Саїдові. Вилов був небагатий: купка біль-біль і п'ять чи шість перлин крупніших, але жодна з них не була досконала. Весь вилов увійшов до невеличкого червоного клаптика й не вартий був навіть чверті ціни Раскаллиної перлини. Та ще й Саїд заплатив мізерно мало й не додав жодної монетки… Відтоді, як сон його почала стерегти варта, а їжу куштував невільник, а надто після Абдаллахової втечі, Алі Саїд став нестерпно підозріливий і сварливий, отож краще було не сперечатися з ним.

Навісніючи від власного безсилля, хаджі Шере та Бен Абді повернулися на корабель і заплатили ловцям гірше, ніж будь-коли раніше, бо хотіли компенсувати собі хоча б частину втраченого зиску.

— Нас пограбовано! — скиглив хаджі Шере. — О, коли ж нарешті визирне аллах зі свого шовкового намету й виправить на землю ангела справедливості та помсти?

— Іншаллах! — заволав Бен Абді. — На все його воля. А поки що ми повинні терпляче нести тягар найтяжчих кривд, і ви, люди, разом з нами.

Так говорили вони, даючи по одній дрібній монетці на двох, бо дрібніших монет не існувало. Кожен другий ловець залишався з порожніми руками й починав кричати, не розуміючи, що це діється.

— Поділіться між собою! — бурмотів хаджі Шере, кидаючи люті погляди на всі боки. — Одна монета на двох!

Та ловці ніяк не могли зрозуміти, що це сталося, й тоді зчинився страшенний гармидер. Серіндж Бен Абді заревів, перекричавши всі голоси:

— Тихо, ви, отара баранів! Одна монета на двох, сказав нахуда! Чи ви не чуєте, тупоголові барани, яким море розчавило вуха?! Дякуйте аллахові. Маєте щастя, що хоч це одержали! А що маю я, або що має нахуда? Лише дванадцять ваших бездонних горлянок, ото й усе…

— Читайте фатиху, — вигукнув раптом хтось.

Це був Шоа, який наважився вигукнути, сховавшися за спинами інших.

Розлютовані нахуда й серіндж занишпорили очима. Але раптом до вигуку Шоа пристали інші ловці, їхні голоси лунали вже не так весело й напівжартівливо, як тоді, коли Саффар уперше подав їм приклад, а грізно, настирливо, люто, з підозріливою наполегливістю:

— Читайте фатиху! Так, присягайте!

— Клятвопорушники! — гукнув і свого Шоа, все ще ховаючись за іншими ловцями.

Буря голосів зростала, й нахудині очі затанцювали, штрикаючи то одного, то другого, але скрізь наражаючись на гнів. І він клякнув — удруге в житті — щоб разом із серінджем присягтися голим норцям у тому, що він їх не пограбував. І, вимовляючи уголос святі слова, він вергав подумки пекельні громи на того, хто перший подав ідею, щоб вони присягалися, — на Саффара, на цього нікчему, в якого, на жаль, Бен Абді так невдало швиргонув ножем.

Здавалося, ніби фатиха діє, як олія, полита на рану або на розбурхане море; ловці притихли й також молилися. А над обрієм уже піднімалася хмара, схожа на сизе крило голуба. Але хаджі Шере в гніві своєму не бачив цього, не помітив її також Бен Абді, бо і його засліпила лють.

Вони вийшли в море, а хмара на обрії тим часом зростала, схожа на голубине крило, бо вітер розмазав її обриси по небу, наче пташині пера. «Йємен» плив уже з годину, коли, нарешті, нахуда помітив небезпеку. Але й тоді він іще вагався, не поспішаючи повертатися назад, до Джумеле, бо повітря було свіже, а не задушливе, як перед бурею. Та раптом знявся вітер, хоч дві третини неба були ще чисті, й, напнувши вітрила, так трусонув кораблем, що мало не зламав щоглу.

— Спустіть вітрила! — закричав хаджі Шере й кинувся до щогли. Але тої ж миті новий шквал струсонув кораблем і швиргонув нахуду на край палуби. Хаджі Шере міг би ще схопитися за дерев'яний борт, але спіткнувся об моток линви. Тут судно різко нахилилося… Й хаджі Шере, замахавши руками в повітрі й верескливо зойкнувши, перелетів через борт. Він одразу ж зник у западині між двома хвилями, яка, мов дитяча колиска, погойдуючись, чекала на нього долі. Ще мить було видно поли нахудиного білого бурнуса, що звивалися, наче щупальця, — а тоді Штабель рвонув уперед, і нахуда зник.

І раптом настала тиша, як це часто буває перед штормом.

— Киньте линву! — вигукнув серіндж.

Линву кинули, але хвилі над нахудою вже зімкнулися, й колиска перетворилася на труну; це й не дивно, бо хаджі Шере зовсім не вмів плавати, хоч провів усе своє довге життя на морі.

— Стрибайте по нього! Пірнайте! — заревів серіндж.

Але ловці не ворухнулися, вони мовчки стояли навколо серінджа. А потім за його спиною озвався чийсь голос:

— Ми ловці перлів, а не ловці нахуд!

Бен Абді блискавично крутнувся…

— І не ловці серінджів! — знов озвалося за його спиною.

Серіндж знову крутнувся. І знов не побачив нічого, крім німих облич… Тоді він кинувся до піддашку, де мав рушницю. Але раптом зупинився. Він був сам — і відчував це. Зненацька серіндж відчув щось схоже на жах або принаймні на страх. Він був сам серед ворогів… І знав, чому вони — його вороги.

Тож серіндж зупинився й повернувся, ніби боячись нападу.

Ловці стояли нерухомо, але в очах у них щось горіло. Це схоже було на малесенькі копійки, які щомиті могли злитися в єдину величезну пожежу, а поки що лише блимають, стримувані подивом. Так, ловці були приголомшені незнаним досі почуттям, яке зненацька народилося в них і якого вони не могли ще збагнути, — почуттям власної сили. Але воно існувало, це п'янке почуття, яке розпирало їм груди, це дивовижне, якимсь чудом народжене усвідомлення того, що цієї миті вони тут пани і серіндж боїться їх. А серіндж тим часом тремтів від жаху, нітився, і його товсте драглисте обличчя посиніло… І тоді раптом Бен Абді у своєму білому одязі став схожий на велику перелякану свиню, цю нечисту тварину, прокляту самим пророком. Серіндж боявся їх!

Так вони й стояли нерухомо — смагляві ловці та один білий чоловік, схожий на свиню, але ще гірший від цієї нечистої тварини, тому що був утіленням безмежної жорстокості, безлічі довголітніх злочинів, за які, безперечно, аллах скарає його так само, як скарав оце хаджі Шере.

— Іншаллах! — вигукнув на цю гадку Шоа. — Здійснилася воля аллаха. Гнів аллаха скарав нахуду!

— Так! Бо не можна пірнати під час шторму! — вигукнув молодий сомалієць, майже дитина, серце в якого було по-дитячому м'яке. — Аллах так схотів…

— Мовчи! — обірвали його. Про нахуду ловці вже забули. Вони дивилися на серінджа, який стояв посеред них, наче в колі суддів.

І серінджів страх раптом змінився на жах, крижаний холод скував йому жили, а очі мимоволі звернулися до неба, як очі того, що чекає смерті, — і вгледіли там порятунок.

— Гнів аллаха! — зойкнув Бен Абді, показуючи пальцем на обрій, на клапоть чорної хмари, яка хижо мчала прямо на корабель. — Гнів аллаха загрожує нам, о люди!

Ловці перелякано дивились угору. Цієї миті минуло безвітря, вітрило на щоглі як оком змигнути напнулося й стрельнуло, мов батогом.

— Спустіть вітрила! — закричав серіндж. — Швидше, доки вас не змів з палуби аллах!

Ловці здригнулися; п'янке почуття сили зникло з їхніх грудей, і залишився самий тільки жах. Той невиразний, всюдисущий жах, одвічний жах перед усім таємничим, який від народження супроводжував їх усе життя.