Ловці перлів

Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.

Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.

— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.

Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.

А тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…

Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.

Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:

— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!

Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.

Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.

На світанку наступного дня хаджі Шере дав наказ відпливати, незважаючи на те, що на кораблі стало на два ловці менше — не було Саффара й Раскалли. Врешті, в Джумеле хаджі Шере й не міг би знайти їм заміни, а їхати до Массауа й марнувати на пошуки двох ловців погожі дні ловецького сезону він не хотів. Та й меншим виловом він не хотів задовольнитися, й тому гукнув на пораду серінджа.

Вони сиділи вдвох на палубі, в затінку піддашка, а корабель тим часом плив на південь. Сонце, яке щойно виринуло з-за обрію, поволі здіймалося вгору, схоже на велетенську монету, розпечену спочатку до червоного, потім до білого й нарешті до такого сліпучого відтінку, що боліли очі дивитись на нього. Хаджі Шере та Бен Абді пили кагву мур, що її приготував якийсь із хлопців, і розмовляли, позираючи з-під примружених повік на свою команду.

— Одна гурі буде порожньою, — мовив хаджі Шере.

— Це значить, що ми виловимо лише шість сьомих черепашок, замість семи сьомих, — швидко підрахував Бен Абді, несамовито чухаючи скреблом спину.

— Так, — погодився нахуда й за старою звичкою додав: — Іншаллах!

— Іншаллах, — зітхнув Бен Абді. — Така воля аллаха…

Але ці слова, це заклинання, що з покорою вимовляється в усьому магометанському світі, що лунає від Босфору аж до Індії та індонезійських островів, у серінджевих вустах були лише пустим звуком.

Хаджі Шере сьорбнув йєменської кави, й очиці його на мить зупинилися на серінджеві, а тоді знову забігали від одного ловця до іншого…

— Що ти порадиш? — спитав він.

— Не знаю, чи це дасть щось, — пробурмотів Бен Абді, — але спробувати можна: ми маємо сім човнів і дванадцятеро ловців. Якщо посадимо в кожного човна по троє…

— Це — чотири гурі, а три залишаться порожніми? — пирхнув хаджі Шере із злістю. — Ти справді син ослиці й барана!

Бен Абді почервонів.

— Але ж вислухай мене до кінця, о нахудо, а тоді вже докоряй! — вигукнув він роздратовано. — А не хочеш, то шукай поради в свого неперевершеного розуму! Так, ловці в нас будуть лише на чотирьох гурі, але пірнатимуть вони частіше. Один ловець перебуватиме під водою, а двоє тим часом відпочиватимуть. А зараз що робиться? Той, що був на дні, уже виринув, але той, що в човні, ще не хоче пірнати, собачий син. Він чекає й дихає — обидва чекають і дихають! Скільки? Скільки схочуть! А тепер, за нашим наказом, вони матимуть на відпочинок точно визначений час: пірнає перший, а коли виринає, відразу ж іде в воду другий, виринає цей, і відразу пірнає третій. Ніяких зволікань, о нахудо. Ну, то що скажеш про цей витвір мого розуму.

Серіндж Бен Абді переможно відсапувався. Промова вийшла довгенькою, а він її випалив одним духом. Та про дві речі серіндж і словом не прохопився. По-перше, про те, що в Перській затоці з прадавнини існує такий порядок: у кожному човні перебувають не двоє ловців перлів, як тут, у Червоному морі, а кілька, й ті нирці безперервно пірнають один за одним. Бен Абді знав про це, бо кілька років тому плутані стежки торгівлі привели його на Бахрейнські острови, де він і познайомився з тамтешнім способом. А по-друге, Бен Абді не сказав про те, що човни ловців перлів у Перській затоці значно більші, ніж гурі Червоного моря, й що команда на них, як правило, складається з п'яти ловців, як виняток — з чотирьох, але ніколи не буває з трьох. Та й навіщо було йому казати це? Однаково тутешня гурі не вмістить у собі більше трьох норців, та коли б навіть якимось дивом і вмістила, то чого варта була б тоді серінджева пропозиція. Вона б не мала сенсу, бо перестала б бути вигідною. Бо коли дванадцятеро чоловік поділити на четвірки (не кажучи вже про п'ятірки), вони займуть три човни, й під водою одночасно перебуватимуть троє ловців; коли ж їх поділити на трійки, то човнів буде вже чотири, й тоді чотири чоловіка перебуватимуть одночасно під водою, а вилов зросте на третину. Так думав серіндж Бен Абді й тому мовчав… Тож і справді ця пропозиція до певної міри була витвором серінджевого розуму!

Помовчавши й відсапавшися, серіндж очікувально глянув на нахуду. Але хаджі Шере мовчав. Він задумливо дивився на вершечок щогли, який погойдувався на тлі неба, наче верхівка дерева під поривами урагану.

Нахуда хаджі Шере ніколи не бував у Перській затоці й не мав уявлення про те, як там ловлять перли. Він народився на берегах Червоного моря і ось уже кілька десятиліть борознив його сині простори, ніколи не забираючись далі від Адена, що на порозі Індійського океану, й далі від Тауфіка, що біля входу до Суецького каналу. Червоне море було його життєвим простором, а інші, хай навіть близькі, краї він зовсім не знав. Так здебільшого буває на Сході, й дуже мало трапляється таких, які наважуються переступити кордони «свого» терену…

Насупившись, не зводячи очей з танцюючої щогли, хаджі Шере мовчки розмірковував.

— Вправний норець витримає під водою хвилину, — пробуркотів він нарешті. — Це значить, що кожному з трійки лишатиметься для відпочинку рівно дві хвилини…

— Цього досить! — гаряче докинув Бен Абді.

Хаджі Шере помовчав іще хвилину. Погляд його раптом майнув з верхівки щогли на постаті ловців. Дехто з ловців ходив по палубі, виконуючи різні палубні роботи, тим часом як інші нерухомо сиділи навпочіпки, мов набираючись сил для наступних ловів. Ніби відчувши той пильний погляд, ловці звернули обличчя до нахуди… Але хаджі Шере дивився не на обличчя їм — він розглядав груди норців. Нахудині очі, мов рухливі щупальця, обмацували їхню гарну, з темним полиском шкіру й, здавалося, проникали аж до грудної клітки й далі, аж до скарбів, що їх охороняли ребра, — до легенів. Ловці, не розуміючи, всміхалися. Але нахудин погляд був лише холодним, знавецьким поглядом ремісника, який розглядає свій матеріал — шкіру, ремінь чи тканину, — прикидаючи, яке найбільше навантаження він зможе витримати.