Страница 3 из 55
— А тому, що ми не знайдемо цієї міфічної бібліотеки. Це по-перше. Та коли б навіть знайшли її, коли б навіть вивезли з Росії, що дуже нелегко, то ми вчинили б крадіжку. Нас арештують якщо не в Росії, то тут, у Франції. Цього зажадає Радянський уряд, і французькі власті не зможуть не виконати його вимоги. Ми привласнимо собі чужі цінності. Ви розумієте? А такі справи вже розглядає карний розшук. Ваш містер Грегг дуже добре з ним знайомий…
Усе це небагатослівний Кортец випалив майже одним духом і з великим азартом. Здавалось, він хоче налякати не так Джейка Бєльського, як самого себе.
— І ще одне, — тим самим сердитим тоном вів далі Кортец. — Я живу в Парижі і не маю наміру від’їжджати звідси, якщо нова витівка містера Грегга провалиться.
— Вам не треба буде виїжджати з Парижа, сер. На випадок невдачі я все беру на себе, — швидко й діловито заявив гість. — Це також передбачено моїм контрактом з фірмою містера Грегга.
Якусь мить Кортец спантеличено дивився на Джейка Бєльського, Потім засміявся і сказав:
— Пізнаю містера Грегга! Він уміє здобувати користь навіть з невдачі. Ваш провал призведе до скандалу з росіянами. А за це дехто в Штатах з радістю оплатить вам два-три роки тюрми.
Очевидно, Кортец угадав. Почувши про в’язницю, Джейк Бєльський не зблід і не вкрився холодним потом. Навпаки, він став хитро посміхатися і сказав:
— Думаю, що до тюрми справа не дійде, сер. У Росії я маю намір діяти обережно. Ви ж стоятимете осторонь усього того, що мені там треба буде проробити. Що ж до французьких властей, то і тут можна буде все передбачити і застрахуватися від неприємностей.
— Як?! — люто поводячи очима, поцікавився Кортец.
— Не хвилюйтеся, сер, це шкідливо, — тихо й переконливо мовив князь. — Мій батько повідомив мене, що тут, у Франції, і в Італії живуть нащадки Фоми Палеолога, батька царівни Зої. Вони — прямі спадкоємці великої княгині московської Софії Палеолог, бо в Росії після смерті дітей Івана Грозного її нащадків не лишилось…
— Хто живе у Франції? — швидко запитав Кортец.
— Мадам де Брентан, дочка князя Джованні Ласкаріса Палеолога, — помовчавши трохи, відповів Джейк Бєльський.
“Спеціаліст по живопису” посміхнувся.
— Я бачу, ваш татусь був страшенно передбачливою людиною. Він дуже хотів сягнути далі, ніж боярин Іван Бєльський, і роздобути не одну лише антологію візантійських поетів.
— Так, він усе життя плекав цю мрію, — сказав Джейк Бєльський. — Але батько найменше за все думав про гроші. Він тільки хотів помститися своєму братові, князю Платону, який відбив у нього дружину, красуню Ежені де Мерод… Цю історію я розповім вам іншим разом.
Кортец уважно подивився на російсько-американського князя і подумав уже без будь-якої неприязні: “Гм! А він, здається, не дурний, цей жовторотий Джейк. Семюель Грегг недаром поставив на нього…”
— Гаразд! — сказав він. — Я нічого ні вам, ні містерові Греггу не обіцяю. Але, не розголошуючи ваших замислів, я дещо розвідаю, промацаю подекуди ґрунт і тільки після цього зможу дати остаточну відповідь. Цей архаїзм залиште у мене. — Кортец кивнув на трубку пергаменту. — Якщо ви, звісно, мені довіряєте. Мені треба показати його одній тямущій людині, що добре знає візантійську літературу й багато чого іншого.
— Звичайно, сер! — з самовідданою готовністю вигукнув Джейк Бєльський. — Будь ласка, лишіть у себе цей пергамент. Батько сказав, що він принесе щастя тому, хто захоче приєднати цю титульну сторінку до книги, од якої вона відокремлена.
Він устав, Кортец натиснув кнопку дзвінка.
— Приходьте завтра.
— З приємністю, сер.
— Не “сер”, а “мосьє”, — поблажливо виправив Кортец. — Звертання “сер” у Франції багато хто не любить. Та й не тільки у Франції.
— Розумію, мосьє…
Зашелестіла шовкова спідниця. Мадлен, увійшовши, відразу зрозуміла, що молодий американець недаремно позбувся долара, коли настійливо просив її доповісти про себе Кортецу.
— Мадлен! — пихато виголосив Кортец. — Князь Джейк Бєльський завтра буде у мене о десятій ранку. Проведете його прямо в кабінет.
Мадлен граціозно зробила кніксен перед князем Джейком Бєльським.
У КАФЕ “ГУІНПЛЕН”
Того ж дня Педро Хорхе Кортец відвідав кафе “Гуїнплен”. Він давно тут не був, але завсідники впізнали його відразу. Це були маршани — перекупники картин, небагаті антиквари, молоді художники, що вже багато років “подають надії”, натурщиці, любителі картин і рідкісних речей. У кафе, як завжди, було шумно, та шум посилився, коли в дверях з’явилася масивна постать Кортеца. Серед відвідувачів було немало тих, на кому іноді непогано заробляв мосьє Кортец, і тих, хто іноді заробляв (не дуже багато) з його допомогою. Почулися вигуки:
— Ого! Дон Педро власною персоною!
— Великий конквістадор із Стамбула!
— Салют, мосьє Кортец! Сідайте! Відповідаючи на вітання і помахуючи волосатою рукою з блискучим камінням на коротких пальцях, мосьє Кортец уважно оглядав зал.
— Він когось шукає… — сказала маленька натурщиця з великим черепаховим гребенем у золотій копиці волосся.
— Та вже, певно, не тебе, — відповів їй молодий кудлатий художник з старовинним жабо замість комірця і великою піратською сережкою в лівому вусі.
— Хтось сьогодні заробить, — меланхолійно промовив старий “маршан”, проводжаючи Кортеца кислим поглядом. — Це спритник…
До Кортеца підійшов буфетник, круглоголовий чоловік у білому фартусі.
— Мосьє Кортец, ви когось шукаєте?
— Так, мосьє Птібо. Мені потрібен професор Бібевуа.
— Він хоче побути на самоті. Щось пише в більярдній.
— Мерсі…
Кортец хотів пройти в більярдну, але щось пригадав і поцікавився:
— Він вам заборгував, мосьє Птібо?
Буфетник розвів руками:
— Як завжди, мосьє Кортец.
— Багато?
— Уже тиждень не платить. Три тисячі франків. При нинішньому курсі це, звичайно, не так уже й багато, але…
— О-ла-ла! Пізнаю професора! — Кортец поплескав буфетника по плечу. — Не журіться, мосьє Птібо. Може, мені пощастить цю справу владнати.
Він пройшов у сусіднє приміщення. Тут стояла відносна тиша, тільки чути було, як клацають білі кулі на зелених лужках більярдних столів, стукаючись одна об одну. Час від часу маркер урочисто проголошував:
— Карамболь, мосьє Роже! Тридцять два!.. Карамболь, мосьє Капо! Шістнадцять!.. Удар не зараховано!
У кутку біля стойки з киями, коло підвіконня, примостився на верткому стільці літній чоловік у неймовірно потертій візитці. Худорбою своєю, змарнілим обличчям, гострою борідкою і схожими на піки вусами він скидався на Дон-Кіхота, а довгими руками і великими настовбурченими вухами — на орангутанга. Ззаду було добре видно його стрижений вугластий череп, посріблений сивиною. Чоловік квапливо писав. Перо його авторучки стрімко пурхало по паперу, списані аркуші він незграбно відсував убік. Це й був Леон Бібевуа, якого всі знайомі називали “професором”, хоч минуло вже десять років відтоді, як його вигнали з останньої гімназії за пристрасть до міцних напоїв.
Кортец дуже добре знав цього дивного чоловіка, що володів енциклопедичними знаннями, з феноменальною пам’яттю, невдаху, п’яницю, але в свій час непоганого педагога. Бібевуа чудово знав історію, в тому числі й історію всіх видів мистецтва; він, не дивлячись на підпис, міг безпомилково назвати автора картини (якщо той був, звичайно, відомий). Він також знав усе, що стосувалося світової літератури, особливо стародавньої літератури. Крім того, Бібевуа досконало володів мовами, якими вже давно ніхто не розмовляв: латинню, старогрецькою і санскритом.
Кортец часто користувався консультаціями Бібевуа і з повагою ставився до нього, не звертаючи уваги на кумедні манери “професора”. Зараз він бачив, що Бібевуа захоплений якоюсь роботою; звичайно зарозумілий і безцеремонний з бідняками, Кортец, проте, не наважувався окликати його.