На краю Ойкумени

Дні летіли швидко. Пандіон раптом спохватився. Минуло біля півтора місяця, і строк, призначений для прибуття синів вітру, вже минув. У душі молодого елліна змішалися неспокій і полегшення — неспокій через те, що сини вітру могли зовсім не приїхати, а полегшення від думки, що неминуча розлука з Кідого відкладається. Томлячись від тривоги, Пандіон іноді залишав свою роботу, — а втім, вона була майже закінчена. Еллін знову став часто ходити до моря, але старався вертатися швидше, щоб бути вкупі з друзями.

Одного разу Пандіон, як звичайно, зібрався йти купатись. Він встав і покликав з собою друзів, але ті відмовились, затіявши гарячу суперечку про різні способи приготування жувального листя. Вдалині почувся шум численних голосів, крики і вигуки захоплення, якими запальні одноплемінники Кідого зустрічали кожну подію. Кідого схопився, обличчя в нього дуже зблідло, навіть груди побіліли. Трохи похитнувшись, Кідого побіг до свого дому, крикнувши через плече стурбованим друзям:

— Мабуть, сини вітру!

Кров вдарила в голови етруску і елліну, вони теж побігли відомою Пандіону короткою стежкою до моря. На гребені бугра Пандіон і Каві зупинилися.

— Справді, сини вітру! — закричав Каві.

Темнофіолетова тінь великої гори лягла на берег, простяглася вдалину, затемнивши блиск моря і кинувши на нього хмурий відтінок лісових хащ. Чорні кораблі, схожі на кораблі еллінів, з опуклими носами, наче лебедині груди, уже були витягнуті на посірілий пісок. їх було п'ять. Із опущеними щоглами судна були подібні до великих чорних качок, що заснули на піску.

Перед кораблями швидко ходили туди й сюди бородаті воїни у грубих сірих плащах, виблискуючи мідною оковою круглих щитів і розмахуючи широкими сокирами на довгих держаках. Начальники, купці і всі вільні від охорони люди з кораблів, мабуть, уже пішли в місто Кідого. Етруск і еллін повернули назад.

Біля хатини їх нетерпляче чекав Кідого.

— Сини вітру у вождів, — повідомив негр. — Я просив дядька, він скаже головному нашому вождеві, і той сам буде вести переговори з ними про вас. Так буде певніше. Синам вітру небезпечно сваритися з ним, вони доставлять вас щасливо, — негр посміхнувся криво і невесело.

Сотні людей зібралися на березі провести відпливаючі судна. Сини вітру поспішали — сонце схилялося надвечір, а їм чомусь хотілося обов'язково вирушити в плавання сьогодні. Кораблі, вже навантажені, поволі похитувалися біля краю рифів. Серед вантажу лежав дар народу Кідого — плата за повернення колишніх рабів на батьківщину. До кораблів треба було йти через берегову обмілину по груди у воді. Начальники синів вітру загаялись, на прощання упрошуючи вождів приготувати якнайбільше товарів на майбутній рік, клялися щоб то не стало прибути у визначений строк.

Каві стояв поруч Кідого, тримаючи одною рукою великий згорток із шкурою і черепом страшного гішу. На прощання чорний друг подарував Пандіону і Каві два великих метальних ножі. Цей військовий винахід народу Тенгрели мав вигляд широкої бронзової пластини, глибоко розсіченої на п'ять кінців — чотири загострених і вигнутих у вигляді серпа, а до п'ятого, викованого на зразок пальця, був прикріплений короткий роговий держак. Зброя, кинута вмілою рукою, із свистом оберталася в повітрі і вбивала жертву на смерть на відстані двадцяти ліктів.

Із стисненим серцем Пандіон оглядався навколо, придивляючись до своїх нових супутників і хазяїв. Їх шорсткі обвітрені обличчя мали колір темної цегли, нестрижені бороди куйовдилися навколо щік, у важкій вайлуватій ході, суворих складках губ і лоба не було ані краплі легкої добродушності, властивої для земляків Кідого. Але все ж Пандіон чомусь вірив цим людям, можливо, тому що сини вітру, як і він, любили море, жили з ним у злагоді і розуміли його. Або тому, що в їх мові Пандіон і Каві зустрічали знайомі слова.

Сини вітру охоче погодилися взяти колишніх рабів на кораблі за плату, яку їм запропонував вождь. Дядькові Кідого Іорумефу вдалося навіть виторгувати шість бивнів і дві корзини цілющих горіхів. Цей залишок повантажили на корабель як власність Каві, лівійців і Пандіона. Сини вітру розділили людей всупереч їхньому бажанню. На одному кораблі їхало шестеро лівійців, на другому — Каві з Пандіоном і три лівійці.

Гавань синів вітру, як виявилось, була поблизу Воріт Туманів, на величезній відстані від батьківщини Кідого, — не менше двох місяців плавання у найсприятливішу погоду. Каві і Пандіон навіть розгубилися, — вони не уявляли собі, яка ж то далека їхня дорога, і зрозуміли, що сини вітру такі самі відважні борці з морем, якими були володарі слонів у боротьбі з силою степів Африки. Від гавані синів вітру до батьківщини Пандіона треба було ще пропливти майже все Велике Зелене море, але ця відстань була в два з половиною рази менша, ніж дорога від міста Кідого до гавані синів вітру. Сини вітру запевнили Пандіона і Каві, що до них часто припливають кораблі фінікійців з Тіра, з Кріту, Кіпру і великої Лівійської затоки.[133]

Але зараз, стоячи на березі, Пандіон не думав про це. Збентежений, він оглядався на море, немов намагався виміряти свій майбутній далекий шлях, і повертався до Кідого. Начальник усіх кораблів, з обручем із кованого золота в кучерявому волоссі, голосно закричав, наказуючи йти на судна.

Кідого схопив за руки Пандіона і Каві, не приховуючи сліз.

— Прощай назавжди, Пандіоне, і ти, Каві,— прошепотів негр. — Там, на далекій своїй батьківщині, згадайте про вірного Кідого, який любить вас обох. Згадайте наші дні в рабстві у Та-Кемті, коли тільки дружба підтримувала нас, згадайте дні заколоту, втечі, дні великого походу до моря… Я буду з вами в моїх думках. Ви йдете навіки від мене, ви, що стали мені дорожчими за життя. — Голос у негра став сильнішим. — Я буду вірити, що колись люди навчаться не боятись просторів світу. Моря з'єднають їх… Але я не побачу вас більше… Велике у мене горе… — Здоровенне тіло Кідого затряслося від ридання.

Востаннє з'єдналися руки друзів, сини вітру закричали з корабля…

Руки Пандіона розтиснулись, Каві одійшов. Етруск і еллін ступили в теплу воду і, пробираючись через камені, поспішили до суден.

Уперше після довгих років Пандіон зійшов на палубу: на нього повіяло давніми днями щасливих, подорожей. Але минуле тільки промайнуло в пам'яті і зникло знову. Всі думки зосередилися на високій чорній постаті, що стояла окремо від юрби, біля самої води. Весла плеснули і почулись розмірені удари, корабель вийшов за лінію рифів. Тоді моряки підняли велике вітрило, і вітер підхопив судно.

Усе менше ставало людей на березі; скоро втрачений назавжди для друзів Кідого став маленькою чорною цяткою. Наступили сутінки і сховали берег, лише темний гірський кряж похмуро громадився за кормою. Каві вже не вперше змахував велику сльозу. Здоровенний кажан, залетівши з берега, вздовж якого прямували судна, трохи зачепив крилом обличчя Пандіона. Цей шовковистий дотик видався еллінові останнім привітанням залишеної країни. Що чекає його на батьківщині, де він довго не був? Як житиме він серед своїх, коли повернеться? Кого він знайде? Тесса — та чи жива вона, чи кохає його, як раніше, а може?..

Кораблі похмуро поринали у хвилях, звернувши носи на захід. Тільки через місяць повернуть вони на північ — так сказали сини вітру. Сильне дихання океану ворушило волосся Пандіона. Поруч з ним діловито і непоспішаючи сновигали мовчазні моряки. Сини вітру — нащадки древніх крітських мореходців — здавалися Пандіону більш чужими, ніж чорношкірі жителі Африки. Еллін стис у руці схований на грудях мішечок з каменем, на якому був зображений Кідого, і пішов до товаришів, що сумно тіснилися в куточку чужого корабля…

З-за гір піднявся жовтогарячий круг місяця. В його світлі океан — Велика Дуга, яка охоплювала всі землі світу, — постав у чорних западинах, над якими плавно рухалися світлі вершини хвиль. Маленькі кораблі сміливо йшли вперед, то піднімаючи носи у зоряне небо і розсипаючи навколо срібні бризки, то провалюючись униз, в темряву, яка глухо шуміла. Пандіону це здавалося схожим на його власний життєвий шлях. Попереду, вдалині, блискучі верхів'я валів зливалися в одну світну дорогу, зірки спускались вниз і гойдалися в хвилях, як було давно, біля берегів батьківщини. Океан приймав відважних людей, згоджувався нести їх на собі у безмірну далину, додому…