На краю Ойкумени

— Надивилися? Бачу, що вас захопило! — Голос ученого примусив здригнутися обох молодих людей. — Добре. Хочете, трохи розповім вам про камінь? Цей камінь — одна із загадок, які зустрічаються нам іноді в історичних документах далекої давнини. В чому загадка? Слухайте по порядку. Це — берил,[1] мінерал не з дуже рідкісних. Але такі блакитнозелені справжнісінькі берили — дуже рідкісні. В усьому світі їх знаходять тільки на півдні Африки. Раз. Тепер, на камені вирізано гему, — такі речі любили робити за часів розквіту старогрецького мистецтва І Елладі. Але берил — камінь дуже твердий. Щоб вирізьбити на ньому зображення з такою майстерністю, треба різати тільки алмазами, а в еллінських майстрів їх не було. Два. Далі, з трьох чоловічих фігур середня, безперечно, зображає негра, права — елліна, а ліва — якогось чоловіка з інших середземноморських народів: може, крітянина або етруска. І, нарешті, за технікою зображення людського тіла, гему треба б віднести до епохи розквіту Еллади. Разом з тим цілий ряд особливостей вказує на час, значно раніший. Я вже не кажу про те, що списи, зображені тут, мають зовсім особливу, не властиву ні Елладі, ні Єгипту форму… Ціла низка суперечливих, несмісних одна з одною вказівок… але гема все-таки існує,— ось вона…

Вчений помовчав, потім заговорив так само уривчасто: — Є ще багато історичних загадок. Всі вони говорять одне: мало, мало ми знаємо. Погано уявляємо життя за далекої давнини. Наприклад, тут у нас в золотій кладовій серед скіфських виробів одна золота пряжка. Їй дві тисячі шістсот років, а на ній зображений викопний шаблезубий тигр[2] з усіма подробицями. Так. А палеонтологи вам скажуть, що цей тигр вимер триста тисяч років тому… Ха!.. В єгипетських пірамідах ви побачите фрески, де з разючою точністю намальовано всі породи звірів, що жили в Єгипті. Серед них — невідомий звір, величезного розміру, схожий на гігантську гієну, — такого не знали ні в Єгипті, ні в усій Африці. Або в Каїрському музеї є статуя дівчини, знайдена в руїнах міста Ахетатона, в Єгипті, збудованого в XIV столітті до нашої ери, — зовсім не єгиптянка, та й робота зовсім не єгипетська — ніби з іншого світу. Мої колеги вам відразу пояснять, коротко — с-ти-лі-за-ція, — жартівливо розтягнув слово учений. — А я завжди в таких випадках пригадую одну історію. В тих самих єгипетських фресках часто зустрічалась одна рибка. Невеличка, нічим особливим не відзначалася. Але намальована завжди догори черевцем. Як це так: єгиптяни, такі точні художники, і раптом — неприродна риба? Пояснили, звичайно: і стилізація тут була, і релігія, вплив культу бога Аммона. Цілком переконливо, ну, і заспокоїлись. Минуло п'ятнадцять років — і з'ясувалось: є в Нілі й тепер така рибка, і справді плаває вона завжди догори черевцем. Повчально. От розбалакався я, захопився! До побачення, молоді люди, цікавтесь загадками історії.

— Одну хвилинку… професоре! — вигукнула дівчина. — Невже ви самі так і не можете пояснити… ідею цієї речі… Ну так, самі для себе. Скажіть нам… — дівчина зніяковіла.

Вчений посміхнувся.

— Що з вами поробиш! Те, що я скажу вам, буде просто догадка, не більше. Одно безперечно: справжнє мистецтво відображає життя, само живе і підноситься до нових висот тільки в боротьбі проти старого. За тих далеких часів, коли була створена ця гема, процвітало безправ'я, гноблення і рабство. Сила-силенна людей не бачила в своєму житті жодного просвітку, але раби вели боротьбу за своє визволення. Пригноблені піднімали зброю проти нещадного рабства. І от, дивлячись на гему із зображенням трьох воїнів, хочеться думати, що їхня дружба виникла в боротьбі за волю… Може, вони разом втікали на батьківщину з полону… Мені здається, що ця гема — ще одне свідчення далекої боротьби, яка вирувала тоді, але. тепер затьмарена для нас віками. Сам невідомий митець, можливо, брав участь у боротьбі… Та інакше й не може бути… Цим і пояснюється така досконалість його твору. Це, так би мовити, окрема одинока перемога нового над старим, здобута в глибині минулих віків. Ці свідчення, що доходять до нас, особливо привертають увагу радянських людей, які піднялись на боротьбу з усім тим, що заважає ростові нового. В усьому — в житті, науці і мистецтві. От і ви обоє відразу звернули увагу на цю гему.

Дівчина і юнак знову припали до скла, приголомшені потоком відомостей. Камінь здавався їм таємничим і незрозумілим.

Глибокий, ясний і чистий колір моря… на ньому братерські обійми трьох людей. Сяючий, променистий камінь, оголена золотавість прекрасних тіл, яка так яскраво вирізнялася тут, в похмурому суворому залі… Юна дівчина, сповнена життя і жіночої чарівності, стояла нібито на краю моря.

Молодий моряк, зітхнувши, випростав стомлену спину. Дівчина все ще дивилася. Здалека по. лунких проходах долинув тупіт ніг і шум екскурсантів, що наближалися. Тоді і дівчина відірвалася від скла. Клацнув вимикач, і рамку було піднято, а блакитнозелений кристал все ще виблискував на оксамиті.

— Ми прийдемо ще сюди, правда? — спитав моряк.

— Звичайно, прийдемо, не раз прийдемо, — озвалася дівчина.

Юнак ніжно взяв її під руку, і вони задумливі пішли вгору по білих сходах.

Розділ перший

УЧЕНЬ ХУДОЖНИКА

Плоский камінь далеко виступав у море. Воно, невидиме в темряві ночі, стиха хлюпалося внизу. Камінь ще не втратив денного тепла, і юнакові не заважали пориви свіжого вітру, що пробігали поміж скелями.

Юнак задумливо дивився в далечінь, туди, де поринав у пітьму кінець сріблястої смуги Млечної путі. Він стежив за падаючими зорями. Вони спалахували зразу у великій кількості, пронизували небо блискотливими голками і зникали за обрієм, згасаючи, мов розжарені стріли, що падають у воду. Знову розсипалися по небу вогняні стріли і летіли в невідому далечінь, в казкові країни, що лежали за морем, біля самих меж Ойкумени.[3]

«Запитаю в діда, куди вони падають», вирішив юнак і тут же подумав, як добре було б летіти так через небо, просто до невідомої мети.

Та він уже не юнак, — ще кілька днів, і він досягне віку воїна. Але не воїном він буде, а стане славетним художником, прославленим скульптором. Він відрізнявся від багатьох людей здатністю бачити форми природи, відчувати і запам'ятовувати їх… Так сказав йому вчитель — художник Агенор. І справді, там, де інші байдуже проходили мимо, він зупинявся, вражений до глибини душі, помічаючи те, чого ще не міг усвідомити і пояснити. Різноманітні картини природи вабили його своїми безперервними змінами. Згодом зір став гостріший. Юнак міг сам виділяти і надовго тримати в пам'яті ті риси, які вважав прекрасними. Невловима краса таїлася всюди — у вигині гребеня набігаючої хвилі і в розвіяних вітром кучерях Тесси, дочки вчителя, в струнких колонах соснових стовбурів та в грізних скелях, що гордовито височіли над морем. Відтоді прагнення створювати прекрасні форми стало його метою. Показати красу тим, хто не спроможний збагнути її. І що може бути прекраснішим, ніж тіло людини! Але це передати якраз найважче…

От чого такі не схожі ці схоплені пам'яттю живі риси на ті зображення богів і героїв, яких він бачить навколо, яких сам учився робити! Навіть твори найвправніших митців Енніади[4] не могли дати переконливого зображення живого людського тіла.

Юнак невиразно відчував, що в них штучно вип'ячені і грубо підсилені лише окремі риси, які відображають радість, волю, гнів чи пестощі, та й тільки. Заради сили враження скульптор жертвував усім іншим. Ні, він повинен зуміти відтворити життя! Тоді він стане найбільшим скульптором своєї країни, і люди прославлятимуть його, захоплюючись його творами. В них краса життя вперше буде навіки відбита в бронзі або камені!