Срібне молоко

– Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, – мовив Петро.

– Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! – грізно спитав у Катерини старший лавник.

Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла – щедро і з великим розсипом сліз:

– Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, – сказала крізь хлипи й шморкання.

– Як ти зайшов до дівки, дяче? – спитав старший лавник у Григорія Комарницького.

– Ніяк, – спокійно мовив той, – бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.

– Можу, – встала Антониха. – Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.

– Чому ж його зачиняєш? – здивувався старший лавник.

– Така, панове врядні, в мене поведенція, – твердо й навіть урочисто відказала Антониха. – І така умова з паном дяком.

– Боїшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось він у тебе, жінко, крав?

– Ні, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.

– То як могли щось украсти, коли дяк усередині? – знову здивувався старший лавник.

– Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.

– А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.

– Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.

– А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? – спитав старший лавник.

– Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?

Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.

– Гаразд, – прорік старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

– Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.

– Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.

– Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, – спокійно сказав дяк, – то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.

– А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

Дяк засміявся і покрутив головою.

– Бачите, панове врядні, – мовив із усмішкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

– Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

– А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, – і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.

– Твоє слово, пане дяче! – сказав старший лавник.

Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.

– Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, – повів він і встав. – Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.

– Гаразд, пали! – дозволив старший лавник.

І пан дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрий оженився на мусі, а ще чудових, непорівняних нищинських віршів, вийняв із кишені люльку, неспішно набив тютюном, неквапно викресав кресалом вогонь і припалив, відтак почав пускати дим, спершу трохи, тоді більше, і так його штудерно випухкував, що голова його й справді оповилася кулею диму, в якій ледве проглядали риси обличчя, відтак і справді здавалося, що дим сочиться із усіх шпар голови, але бувши остережним (адже випускаючи дим натурально, готувався пускати його й симболічно), насправді з очей та вух диму не випускав, бо хтозна, як до того поставляться ці пильні люди, судді його, а носом та ротом, і всі німо дивилися на таку штукенцію, чекаючи на його вирішальне слово, дехто від цікавости й роти порозтуляв.

– Бачите, панове судді, – розважно й неквапно проказав дяк. – Як тямлю й розумію невеличким своїм розумом (а ви розум маєте більший, то й чесно розсудите), справа ця далеко не проста. – Він пихкнув димом і той скрутився в гарні кільця. – І мені здається, що всі, хто тут свідчив, панове врядні, таки говорили правду. Я справді минулого року, у вересні, був милосердно запрошений господарем Петром Сахнюком у його дім, і свідки це потвердили, – дяк знову пихкнув димом. – Справді, його дочка Катерина подала нам до столу, може, ми якийсь раз і перезирнулися, але віч-на-віч із нею не залишалися – це потвердить сам господар Петро Сахнюк. – Він пройшовся покоєм, попихкуючи люлечкою, бо та почала пригасати; коли ж дим знову оповив його голову напівпро зорою кулею, продовжив. – Правду сказала й господиня моя Антониха: вона мене в клуні на ніч зачиняє із моєї-таки згоди і ще ні разу вчинити того не забула, бо вона господиня пильна і старанна. Отже, не міг вийти з клуні, а тим більше непомітно зайти до Петрової хати, зачиненої зсередини. – Він знову пустив зграбні кільця. – Його дочка Катерина мені дверей не могла відчинити, бо я її тільки й бачив, що того разу, а від перезирання дівчата чоловікам дверей не відчиняють, а для того треба поміж них змов-лення. Отже, звести дівчину може тільки близько їй знайомий, з яким не раз зустрічалася, довго чи коротко, значення не має, але достатньо. – Тут дим звився над головою дяка, витворив фігуру схожу на знак запитання. – А про сходини між хлопцем та дівчиною сільські люди, це може кожен засвідчити, швидко здовідуються і таємниці такої сховати годі. Чи не так я кажу?

Нате і Петро Сахнюк, і його дочка, і Антониха, навіть мовчазні лавники схвально хитнули, а дяк використав цю паузу, щоб знову розжарити люльку, бо пригасала. Але вчасно того не зробив – люлька таки згасла, і дяк Григорій Комарницький, більше її не розпалюючи, сховав до кишені.

– А зараз, – скинув різко головою дяк, – дозвольте, панове врядні запитати в Катерини від себе замість вас.

– Питай, – дозволив старший лавник.

– Чи мала ти хлопця, з яким потай зустрічалася? – спитав дяк.

– Не мала, – тихо відповіла Катерина й почервоніла.

– А тепер, панове врядні, – голосніше сказав дяк і чомусь зиркнув на стелю, ніби там було написано те, що мав повісти, – звіщу вам таке як на духу. Був у мене приятель, також дяк, Степан Щука. Чи знали ви, люди, дяка Степана Щуку?

– Знали, – сказали Петро Сахнюк та Антониха в один голос.

– А чи не втік він із вашого села? – спитав гостро Комарницький.

– Таки втік, – мовила Антониха. – У мене в клуні до тебе й ночував.

– Ото-то! – підскочив дяк Григорій. – Від вас, люди, втік, а мені, знаєте, що сказав? Обходь, сказав, десятою дорогою той клятий Троянів, бо там тобі карка звернуть. Посвідчила вам господиня моя, Антониха, – мовив дяк, – що село має славу злодійського, і всі це знають у довкіллі, а в довкіллі знають про це село й інше.