Страница 5 из 58
Одного разу трапився незвичайний випадок. Іван і Чакт займалися в Тихому залі. Чакт показував таблички, Бідило говорив назви — все йшло своїм порядком. Повторивши пройдене і виклавши чергову порцію щактифських іменників та дієслів, Чакт подивився на тоццойт і став хутенько збирати своє педагогічне приладдя. Виходячи, кинув:
— Я поспішаю. До кімнати вас одведе Шат.
Іван встав і в ту ж мить помітив, що на кріслі, де сидів Чакт, лежить велика зеленаста книга.
Аж руки затремтіли! Мить — і він уже вхопив оте блискуче, поліроване диво.
— «Історія Щактиф. Том III. Секретно. Для службового користування», — прочитав і вп’явся очима в надрукований дрібним шрифтом зміст книги.
— «Цікаве і благочестиве пояснення, чому сучасний Вік Тьмяного Світла набагато приємніший для всіх топо, аніж минулий Вік Світлої Пітьми», — Іван натиснув невеличку трикутну кнопку — із легким свистом висунулася пластмасова сторінка.
— «Кожен топо, якщо він правдивий схильник Безсмертного, — похапцем читав Іван і з тривогою поглядав на нещільно засунуту панель, — кожен мислячий організм повинен відчувати, що сучасна доба набагато приємніша від попередньої. Зараз у нас яскравий Вік Тьмяного Світла, а раніше ми жили у тьмяному Віці Світлої Пітьми. Раніше нами правили неблагочестиві власники ланів і пасовищ, а зараз власники стали благочестивими. Нині оці божественні надістоти іменують себе свідками Безсмертного… Свята власність — основа основ нашої…»
Іван озирнувся на вхідну панель, натиснув кнопку, сторінка сховалася.
— «Повчальне й змістовне роз’яснення необхідності щоденного схиляння всіх топо», — прочитав Бідило ще одну анотацію і натиснув відповідну кнопку.
З нової сторінки Іван дізнався, що бог, в якого вірують громадяни Щактиф, зветься Сонячним Вседержителем, або Безсмертним, і що всі віруючі щоденно схиляються перед якимись тетраедрами Безсмертного і через це іменують себе схильниками. «Ваша схильність, — звертаються вони один до одного, — ваша найнижча схильність…»
Скоріше! Скоріше! Кожної доти може повернутися Чакт. Іван тисне на кнопку, сторінка засувається і, вже не читаючи змісту — кожна мить дорога, — знову натискає на якусь велику, найбільшу серед усіх, шестикутну кнопку. Висувається нова сторінка.
«Всі країни планети покірні волі Безсмертного. Вся планета давно підвладна Щактиф.
Іменем Сонячного Вседержителя партія Прогресивних Перукарів пліч-о-пліч з Легіоном Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, що скорочено зветься Легіоном Любові, благочестиво служить Хичу Мислячому. Пречистий дух приватної власності…»
Іван, поспішаючи, читає з п’ятого на десяте, але поступово захоплюється і вже не пропускає жодного слова, вчитується в кожен рядок.
Дивний — цікавий і страшний — світ відкривається з Цієї полірованої пластмасової сторінки!
Виявляється, в державі Щактиф («Щактиф» — у перекладі «блаженний спокій») гроші платять тільки за службу. За фізичну працю лише годують і одягають. Найбільшу платню отримують перукарі. Причому перукарі ці тільки називаються перукарями. Колись, іще у Вік Світлої Пітьми, вони займалися своїм справжнім ремеслом — голили, стригли, але поступово все більше й більше переходили до іншої, куди більш прибуткової діяльності.
Нині «перукар» — це почесне звання, що говорить про причетність до уславленої партії Прогресивних Перукарів.
Крім цієї організації, на сторінці згадувались іще «Легіон Любові», «Ліга Прихильників Веселого Настрою» та інші — всього десять назв. З плутаних і туманних пояснень Бідило зрозумів, що кожна з цих, нібито громадських, корпорацій часто виконує функції активної автономно діючої контррозвідки і що найвпливовішою організацією серед них вважається Легіон Любові. В кінці сторінки зазначалося, що всі оті ліги, партії, легіони давно вже, з самого свого утворення, підпорядковані безпосередньо Хичу.
«А хто ж такий Хич?» — подумав Бідило і в ту ж мить відчув, що в потилицю йому хтось дише.
Різко обернувся. За спиною стояв Чакт.
Іван схопився. Блискавкою майнула думка: «Кінець! Цього вже мені не пробачать!» Застиг, напружився, як для. стрибка, кожним м’язом готовий на відсіч.
Та, як не дивно, Чакт зовсім не гнівався. Не дивлячись на Івана, спокійно взяв книгу і так само спокійно, мовчки вийшов.
«Пішов доповідати батькові, — подумав Іван. — Зараз прибіжить горбань…» Але минали цоти, тоци, а Купхейп все не з’являвся. Нарешті, коли Бідило зовсім уже стомився чекати, до залу ввійшов Шат і з звичайним своїм кам’яним виразом на обличчі повів Івана до його постійної кімнати.
Наступної доби, тільки-но почалася пора малого спокою, з’явилися Купхейп і Чакт з усім навчальним приладдям. Обидва в прекрасному настрої. По всьому видно: Чакт батькові нічого не сказав…
Багато чого зрозумів Іван з отих трьох похапцем прочитаних сторінок. Не ждати йому добра в цій країні десяти контррозвідок… Десять контррозвідок! Проти кого вони? Адже давно уже всі країни планети перетворені на сателітів Щактиф. Значить, є сили, що борються проти держави мислячих перукарів! Але як зв’язатися з ними? Як знайти шлях до незнаного щактифського народу? Єдине, що зараз може Іван, — це терпіти, приглядатися, вивчати…
Якось після чергового уроку мови Бідило запитав у горбаня:
— Хто такий Хич? Поясніть, якщо можна.
Купхейп навіть зрадів:
— Звісно, можна! Не тільки можна, а й треба! Про велич і могутність нашого Хича Мислячого повинні знати не тільки всі топо нашої планети, але й всі мислячі організми Всесвіту!
Купхейп сів у крісло, надів білий шолом.
Картина за картиною з’являлися на жовтому екрані. Горбань з заплющеними очима пояснював, коментував.
…Материк, оточений по океану зелено-золотим колом, — держава Щактиф. Місто в центрі материка. Воно напливає, і от уже на весь екран — кільцеві вулиці, радіальні проспекти, що сходяться до кільцевого палацу.
Зображення все збільшується й збільшується, уже видно, що і центральний хмарочос, і кільцевий палац, який оточує його, — зовсім не круглі, а грановані.
— Шістдесят дев’ять граней, — пояснює Купхейп. — І радіальних проспектів також шістдесят дев’ять.
Ще і ще напливає зображення. Вже палац і хмарочос Займають весь екран. Вже вони не вміщаються на екрані. Мить — і глядач ніби входить до кільцевого палацу.
У широчезному залі йде засідання. Сотні істот у кріслах. Половина крісел — чорні в білу крапочку, половина — білі в чорну крапочку.
Іван придивляється: щось наче на парламент схоже…
За столом президії — висока струнка особа.
— Хич, — пояснює Купхейп. — Хич мислить…
— А про що ж він думає, цей Хич? — поцікавився Іван.
Купхейп ображається:
— Хич не думає! Хич не може думати! Думають лише прості смертні. Про дітей своїх, та щоб війни не було, та ще всяку всячину про злих багатих і добрих бідних. Державний діяч не думає, він мислить, державно мислить!
Бідило з цікавістю дивиться на жовтий екран: висока істота у високому кріслі…
А горбань уже показує, як саме, в який спосіб мислить щактифський колега земних фюрерів.
Хич примружився, тицьнув себе вказівним пальцем у перенісся — і от уже в горах і пустелях, на берегах озер і на океанському узбережжі оплутані дротами й трубами виростають височезні куби цехів. Вогонь схоплюється над ними, жовта пара повиває, а з широкого отвору найбільшого центрального куба пнеться-виповзає на металевому череві зелений повітряний хижак. Хич мислить…
Хич мислить — і над морем ревучою зграєю мчать повітряні кораблі. Попереду ціль. Вогонь! Мечі променів схрещуються на чепурненькому білому острівці. Жовта пара, зелений дим, і вже на місці острова рівне, спокійне море. Хич мислить…
— Хич мислить! — врочисто проголошує Купхейп, і жовтий екран заповнюється новим зображенням.
…Широчезний, яскраво освітлений зал. На стінах зеленим вогнем палають слова: «Іменем Безсмертного їж!», «Їж і ні про що не думай!»
Тисячі трудівників, охоплені патріотичним поривом, їдять, їдять схвильовано, їдять завзято, — радісно, натхненно їдять. А наївшись, дружним, солодкоголосим хором співають хвалу Хичу. Мовляв, спасибі йому, Мислячому, що так любить своїх підданих, любить трудівників, любить…