Сивий Капітан

— Гармати? — спитав його Кабанерос, указуючи на темні тіні в воротах будинку.

— Так, пане начальник. Їх привезли сюди позавчора. І спеціальна обслуга при них.

— Так, так! Ці гармати вже не відмовляться стріляти по «Люциферу», хо-хо! Ви не оглядали їхні затвори, Хуанес?

— Ні, пане начальник, не мав часу. Та це й не входило, за інструкцією, до моїх обов’язків.

— Шкода, шкода! Бо, за наказом генерала, ті затвори терміново виготовлено з якогось особливого сплаву, який не піддається намагнічуванню. Отож Сивий Капітан може скільки йому завгодно впливати на них своєю електрикою, — вони все одно стрілятимуть! Та й снаряди для цих гармат так само вже не стальні, боже борони! їх зроблено з пластмаси, чи що, добре не знаю, але вони також не магнітні! — і їх «Люцифер» не відкине від себе, хо-хо! Хай тільки з’явиться, а ми вже йому тут покажемо, які підготовлено для нього подаруночки!..

Начальник поліції їхав далі і всюди пересвідчувався, що маленька Кодуранца справді встигла перетворитися на озброєний табір, на фортецю, з тією тільки різницею, що фортеця звичайно готується з метою не впустити нікого всередину, а підготовка в Кодуранці була розрахована, навпаки, на те, щоб не випустити звідси противника.

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не лишалося жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували з учорашнього вечора озброєні люди, де б не причаїлися і не стояли напоготові гармати, де б не можна було першої-ліпшої хвилини спорудити неприступні барикади, які робили неможливим рух проїжджою частиною вулиці.

Автомобіль Карло Кабанероса спинився нарешті біля важких, окованих залізом воріт в’язниці. Ці ворота самі могли б витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для службовців та охоронників. Біля тих дверей стояло двоє озброєних вартових з автоматами.

— Ви бачите, пане начальник, і тут усе готово, — зауважив Мігель Хуанес. Карло Кабанерос важко виліз з автомобіля і озирнувся. Так, так… Його досвідчене око помітило над високим кам’яним муром ще кілька темних тіней. Світло тьмяно вигравало на матових стволах крупнокаліберних кулеметів, що дивилися з мурів униз.

Залізні двері з готовністю відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товстий зовнішній мур. Тут на них чекав незмінний помічник Мігеля Хуанеса Хосе Френко. Його червоне пикате обличчя аж сяяло від старанності і службового запалу, рука наче прилипла до козирка кашкета.

— Маю честь вітати пана начальника! — відрапортував він.

— А, і ви тут, — недбало кинув Кабанерос. Мігель Хуанес, схиливши шанобливо голову, доповів йому:

— На час своєї відсутності я доручив Хосе Френко догляд за виконанням інструкцій. Певен, що додаткова перевірка не завадить, пане начальник.

— Гаразд, гаразд, показуйте, що тут і як, — благодушно відповів Кабанерос.

Хуанес зробив знак рукою. Хосе Френко пропустив їх уперед і пішов слідом.

— Як гранатний загін? — спитав Кабанерос.

— Розташований групами по призначених місцях, — чітко відповів Мігель Хуанес. — Перевірено? — коротко запитав він у Френко.

— Так точно, пане Хуанес, — відрапортував той. І вже тихо, хитро посміхаючись, додав: — І собі я також узяв на всяк випадок дві оці іграшки. — Він указав на дві ручні гранати дивної неправильної кулястої форми, що висіли в нього на поясі. Вони були непоказні, сірі, незграбні.

Це була така сама технічна новинка, як і протимагнітні затвори на гарматах. За наказом запобігливого генерала Альдумеро да Хураніто, конструктори військового заводу терміново виготовили пробну серію ручних гранат з оболонками без металу. Їх оболонки були зроблені з дуже твердої пластмаси. Слід було сподіватися, що електрична завіса «Люцифера» нездатна буде відкинути від себе ці немагнітні гранати.

Відвідувачі йшли тепер уже коридором самої в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, тільки гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від мурів, містилися камери для ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи з поруччям, переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати кам’яну стіну своєї камери, на що потрібні були б роки роботи, все одно він опинився б не за стіною в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів і залізних проходів, де постійно чергували жандарми. Ні, втекти з Сан-Сальвадора було неможливо, це було відомо кожному. Тому історія в’язниці за весь час її існування не знала подібних випадків.

— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Мігель Хуанес. — Вона тут, поблизу.

Карло Кабанерос мовчки кивнув головою. Хосе Френко подав знак охороннику, що стояв неподалік. Той звичними безшумними кроками підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом "№ 306", і відсунув невеличку, також залізну, заслінку. Відкрилося маленьке вічко. Начальник поліції з цікавістю зазирнув у нього.

В довгастій без вікон камері, що освітлювалася яскравою електричною лампочкою під стелею, біля пригвинченого до підлоги столу на пригвинченому табуреті сидів нерухомо кремезний чоловік в арештантському одязі. Підперши голову руками, він дивився прямо перед собою, в кам’яну стіну, глибоко замислившись. Мабуть, вічко відкривалося дуже тихо, бо ув’язнений не почув нічого і навіть не повернув голови. То був Педро Дорілья.

Начальник поліції тихо запитав:

— Так він нічого й не сказав досі, не зізнався ні в чому?

— Дуже вперта людина, пане начальник. Мовчить, — так само тихо доповів Хосе Френкр.

— А може, і справді нічого не знає, чорти його розберуть, — вже голосніше мовив Карло Кабанерос, випростовуючись. Охоронник засунув знов вічко заслінкою.

Начальник поліції пішов далі. Недбало махнувши рукою в бік камери № 306, він мовив:

— А зрештою, все одно, знає він щось чи не знає. Нам він зараз потрібен для іншого. Як принада, хо-хо! Між іншим, — звернувся він до Мігеля Хуанеса, — чи помітили ви, який він міцний? По такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу, навіть важкою сокирою, хо-хо!..

Мігель Хуанес непомітно скривився: його інтелігентна натура не переносила подібних жартів. Зате Хосе Френко дозволив собі широко посміхнутися: вислів начальника поліції прийшовся йому до смаку…

Широка залізна платформа привела почесних відвідувачів на внутрішній двір — місце кривавої страти ув’язнених. Автоматичні двері тут розчинялися лише тоді, коли два охоронники одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якщо йому пощастило б вирватися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір з великим помостом посередині і задоволено кивнув ще раз головою: все було гаразд.

— Тепер можна зайти і до коменданта в’язниці, — мовив він зовсім благодушно, — бо він і образитися може, що ми вирішили зробити огляд самі, без нього. А тоді вже й поїдемо назад. Наче тут усе підготовлено добре, до нашого повернення ранком нічого ж не трапиться, га?

— Будьте певні, пане начальник. — Мігель Хуанес поглянув у бік Хосе Френко. Той виразно поклав руку на одну з привішених до пояса гранат. І Хуанес закінчив з певністю: — Все напоготові — і зовні, і всередині в’язниці, пане Кабанерос!

А коли вони, вже після розмови з комендантом Сан-Сальвадора, виходили з воріт, Мігель Хуанес поділився з Карло Кабанеросом своїми думками:

— Педро Дорілья, пане начальник, звісно, сам по собі не має значення. Як ви слушно сказали, це тільки принада в нашій пастці. Але ж напевно в Сивого Капітана є якісь спільники, що сповіщають його про все те, що робиться в столиці…

— Так що з того?

— Боюся, пане начальник, як би ті спільники не повідомили його і про ці наші готування. Тоді все це знов може не дати наслідків. Адже не такий він дурний, щоб свідомо лізти в пастку заради якогось Педро Дорільї…