Страница 20 из 88
Сивий Капітан".
— Що ж це таке? — забурмотів збуджено начальник поліції. — Виходить, тут, у моєму кабінеті, хтось був? Але ж тоді він міг… міг, користуючись з темряви… — Його товсті короткі пальці безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невідомо навіщо, бо в кабінеті, залитому електричним світлом, напевне вже не було нікого.
Мігель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до розчиненого вікна і визирнув у темряву.
Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Вони горіли мирно і спокійно. На вулиці не було майже нікого; тільки вартові поліцейські походжали перед будинком. Шостий поверх… Влізти, піднятися сюди знизу по рівній залізобетонній стіні було явно неможливо. Хуанес перевів погляд угору. Може, спустилися з даху? Ні, і це неймовірно. Над тим поверхом, де містився кабінет, було ще три, і така сама рівна стіна — без балконів, без архітектурних оздоб…
У темному синьому небі лагідно мерехтіли далекі зірки. Ніщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.
Начальник поліції безпорадно кліпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капітана, то на свого збентеженого підлеглого. Нарешті він люто стукнув кулаком об стіл.
— Гаразд! — вигукнув він. — Мені тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капітана, каудільйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!
Розділ шостий
1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ
Все, що відбувалося потім, Олесь пам’ятав неясно, події розгорталися немов у якомусь тумані.
— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан тоді і одразу немов зовсім забув про хлопця, пильно вдивляючись в екран. Там, у зеленуватому світлі, пересувалися озброєні кулеметами люди, загрозливо націлювалися в бік «Люцифера» довгі стволи гармат. Усе говорило про готування нападу, про небезпеку. Але — дивно! — навіть найменшого хвилювання не міг помітити Олесь на блідому обличчі людини з сивим пасмом у каштанових кучерях. Тільки гнівно зсунуті кошлаті брови і напружена пильність людини, перед якою раптом виникли несподівані перешкоди, що їх треба подолати, виказували його стан. Проте не хвилювання, а, навпаки, тверда впевненість відчувалася в усій постаті Сивого Капітана. Руки його лежали на рукоятках керування, він, як завжди, невимушено сидів у широкому кріслі перед штурвалом.
Олесь чув ту розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і високою людиною в плащі, яка вийшла з-за дерев, хоча таємничий екран виявив і показав її значно раніше, ще тоді, коли вона була поза товстими стовбурами. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, а тоді дедалі швидше й швидше. Він мчав уздовж просіки, напрочуд точно дотримуючись її середини; легко, навіть не зменшуючи швидкості, величезний автомобіль повертав там, де повертав шлях. І знов Олесь дивувався. Адже не вперше доводилося йому їздити на автомобілі, та ніколи досі не відчував він такої легкості і плавності руху, коли не можна було помітити анінайменшого струсу чи поштовху від нерівностей дороги. Здавалося, автомобіль Сивого Капітана просто пролітав над вибоїнами, буграми і камінням.
Раптом спалахнув ще один, менший, зеленкуватий екран. Олесь зрозумів одразу: то було щось схоже з тим невеличким дзеркальцем, у якому водій звичайного автомобіля бачить, не обертаючись, дорогу позаду машини. В цьому меншому екрані швидко бігли, віддалялися дерева по боках просіки, а вдалині ясно видно було відкриту автомашину військового типу, яка мчала навздогін "Люциферові", не відстаючи від нього. Не треба було довго думати, щоб догадатися: то погоня! Олесь поглянув на свого сусіда. Сивий Капітан подивився на менший екран раз, другий, недбало знизав плечима і знов почав вглядатися в більший екран, який показував дорогу перед "Люцифером".
Лісова просіка закінчилася несподівано швидко. Тепер перед очима Олеся розгорталися інші краєвиди.
Дорога значно повужчала, вона гадюкою звивалася поміж гострих скель: досить було, здавалося юнакові, найменшої необережності в керуванні, щоб машина врізалася в ті скелі, які підступно висувалися з-за кожного повороту. Кожен водій одразу збавив би тут швидкість машини до найменшої, але не так робив Сивий Капітан. «Люцифер» майже летів цією вкрай небезпечною скелястою дорогою. Олесь відчував, як його тіло час від часу кидає вбік, він хапався навіть за поруччя свого крісла, щоб утриматися в ньому. Раз у раз юнак несміливо, скоса поглядав на Сивого Капітана, але обличчя того, холодне і владне, лишалося таким самим впевненим, руки так само твердо тримали штурвал керування, іноді натискуючи на допоміжні рукоятки. Як він встигає стежити за всіма цими загрозливими, небезпечними поворотами, як він умудряється, не зменшуючи швидкості, долати їх?..
І раптом очі Олеся широко розкрилися від здивування: Сивий Капітан зняв обидві руки з штурвала, повертаючи водночас два якісь регулятори на пульті керування. Зняв — і не торкався штурвала! Лишив його на такій небезпечній дорозі, де поворот виникав слідом за поворотом! Це ж загибель!
Але штурвал, залишений водієм, і далі плавно, м’яко повертався то в один, то в другий бік, наче ним керували чиїсь невидимі руки. І автомобіль, величезний «Люцифер», як і раніше, бездоганно повертав то праворуч, то ліворуч, проробляючи повороти, обходячи загрозливі гострі скелі і тримаючись весь час посередині вузької дороги!
Сивий Капітан помітив розгублені погляди Олеся, який уже нічого не розумів і тільки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива істота, і самостійно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помітна посмішка освітила суворе обличчя Капітана. Але це тривало якусь мить — і тверді, впевнені руки його знову лягли на штурвал, посмішка зникла, немов її й не було зовсім. «Люцифер» мчав далі… і Олесеві тепер здавалося, що Сивий Капітан не керує штурвалом, а тільки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно від напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнакові? Стільки несподіванок, стільки вражаючих дивних подій довелося йому пережити за останній час, стільки неймовірного і справді фантастичного оточувало його тепер, що Олесь відчував, як змішалося все в його свідомості…
Минали хвилини — і ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрії, спочатку вузенька, потім ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!
"Люцифер" ще збільшив швидкість, підкоряючись ледве помітному рухові ноги Сивого Капітана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережні скелі, до яких він мчав. Ті скелі зростали, підіймалися. А синя смуга моря ховалася за них — і ясно було, що машина з величезною швидкістю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крісла: він не міг подолати відчуття близької небезпеки. Чи ж встигне «Люцифер» спинитися перед тими скелями, перед прірвою? А може, там починається спуск? Тоді все одно треба гальмувати…
Але автомобіль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. Ось вони, скелі, ось уже видно, що далі дороги немає, нічого немає, крім безодні, за якою яскраво синіє море!.. Що ж буде, що буде?..
Великим стрибком на страшній, неймовірній швидкості «Люцифер» перелетів через скелі, навіть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, він летів униз, у море. Знизу майнули білі баранці на хвилях… вони наближалися невмолимо швидко… якщо «Люцифер» не розіб’ється об хвилі, падаючи з такою швидкістю в море, то він обов’язково потоне, потоне, це вже кінець, ніщо не врятує його…
Різноколірні візерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади і циферблати, рукоятки і екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Втомлений мозок ще не повністю оправився від попередніх вражень і не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнів…