Сивий Капітан

— Пробачте, пане особливо уповноважений, — пробурмотів він. — Надто важка дорога… а ви ж вимагаєте великої швидкості…

— Якщо по цій дорозі може мчати та важка, незграбна машина, то ви мусите птахом летіти, — жорстко відповів Хуанес.

Всюдихід кидало з боку на бік, але шофер уже не насмілювався зменшити швидкість. А «Люцифер», який ішов попереду весь час метрів на триста — чотириста, ніби й не помічав ні вибоїн, ні бугрів. Він мчав рівно і впевнено, просковзуючи поміж скель так спритно, наче керування ним не становило ніяких труднощів…

Так минали хвилини. І ось, нарешті, змучений шофер всюдихода полегшено зітхнув. Дорога вирівнялася. Він показав рукою на похмурі руїни, що з’явилися праворуч. Величезні стіни з масивних кам’яних брил і досі гордо підносилися вгору, хоча в них і зяяли безформні отвори. Зубчасті башти по краях стирчали, мов застиглі кам’яні вартові віків. Сюди й вела дорога, якою линув «Люцифер», а слідом за ним і всюдихід Хуанеса та Френко.

Але загадковий автомобіль пронісся мимо замку, мимо його мертвих руїн. Він мчав далі, вперед і вперед.

— Куди ж він рине, божевільний? — не стримав вигуку Мігель Хуанес.

А «Люцифер» не зменшував швидкості, наче його керівник і гадки не мав, що за кілька сот метрів його чекає прірва. Більше того, відстань між «Люцифером» і всюдиходом почала виразно зростати: виходить, божевільний автомобіль ще збільшував швидкість. А тим часом стрілка спідометра на всюдиході вже вперто тремтіла на позначці «120».

— Та що ж це? — шепотів збуджений Мігель Хуанес, не зводячи очей з «Люцифера». — Зірватися в море з кручі збирається, чи що? З глузду з’їхав?

Місцевість підіймалася вище й вище. «Люцифер» не зменшував швидкості. Він мчав угору, наче навмисно розганяючись. Раптом він зник з очей: у тому місці дорога перевалювала за бугор — і сіро-зелене тіло автомобіля сховалося за перевалом. Хуанес зціпив зуби: а раптом він чогось не передбачив?..

— Мерщій! Повний газ! — вигукнув він шоферові. Але той і без нагадувань натискував щосили на педаль. Всюдихід злетів на перевал — і Мігель Хуанес охнув, схопившись за раму відчиненого вікна машини.

Прямо перед ним розкинувся безмежний морський простір. Море немов підіймалося звідкись знизу і синьою пеленою розкидалося на всю широчінь горизонту. І зовсім близько, за якихось сто чи півтораста метрів, видно було гостру лінію урвища.

— Стоп! Стоп! — несамовито заволав Хуанес.

Шофер скинув газ і натиснув на педаль гальмування. Щось заскреготіло, шини зашипіли по камінню. Поволі повертаючи кермо, шофер завертав машину ліворуч. Добре, що він зробив це, бо інакше автомобіль не встиг би спинитися перед безоднею. А так він, описавши широке півколо, застиг усього за кілька метрів від краю урвища. Враз стало тихо, так тихо, що, здавалося, можна було почути калатання власного серця. Що ж сталося? Де «Люцифер»?

Мігель Хуанес розгублено озирнувся в усі боки. «Люцифер " зник!

Позаду праворуч височіли похмурі руїни замку, їх високі вежі видно було й за перевалом І зліва, і справа над урвищем здіймалися стрімкі скелі. Серед них проходу не було. Назад «Люцифер» не повертався. Отже…

Вийшовши з машини, Мігель Хуанес підійшов до самого краю урвища і подивився вниз.

— Височенько, — почув він за спиною голос Хосе Френко. — Метрів двісті… і самісінькі скелі внизу…

Френко мав рацію. Урвище наче ножем обрізало високе кам’яне плато, на якому вони стояли. Далеко внизу був морський берег, але не той піщаний і лагідний, що радує око людини. Ні, химерні накопичення гострих скель безформними купами вкривали весь цей берег. Морські хвилі сердито розбивалися об ті скелі, розкидаючи вгору і в усі боки біле мереживо піни. Коли б «Люцифер» упав звідси на скелі, від нього лишилися б самі уламки. Проте внизу не було нічого, крім скель. Де ж подівся автомобіль Сивого Капітана?

Хуанес подивився на Френко, той відповів йому таким же розгубленим поглядом. Обидва мовчали, не знаходячи слів.

Свідоме самогубство?.. Сивий Капітан вирішив загинути разом із своїм «Люцифером», щоб не потрапити до рук поліції?..

Поступово Мігель Хуанес опановував себе. До нього поверталася здатність логічно мислити. Він повільно заговорив, наче зважуючи кожне слово:

— Ні праворуч, ні ліворуч проїзду немає. Виходить… Виходить, він злетів униз. Інакше не може бути!

Хуанес ще раз глянув на далекий скелястий морський берег внизу і похитав головою:

— Але коли б він упав на скелі, ми побачили б його рештки. Проте їх нема…

— Нема, — погодився Хосе Френко.

— Отже, можна припустити тільки одне. Зірвавшись з урвища, «Люцифер» з великою швидкістю по інерції описав дугу, пролетів над скелями і впав прямо в море…

— Але його не видно й там, — зауважив Хосе Френко.

— Не кажіть дурниць, Френко, — сердито відповів Мігель Хуанес. — Як його можна було б побачити? Коли б ми з вами на цьому всюдиході зверзлися в море, ми що, попливли б, по-вашому? Ясно, що потонули б одразу.

— Це так, — покірно ствердив Хосе Френко.

— А «Люцифер» був незрівнянно більший і важчий від нашого всюдихода… Я кажу «був», Френко, бо його вже нема Він лежить тепер на морському дні. Сивий Капітан — це божевільна людина Це — маніяк, ось хто він був, кажу я вам. Він вирішив не здаватися, незважаючи ні на що. І покінчив самогубством. Хіба це не ясно?

Хосе Френко мовчав Мабуть, для нього це було чомусь не так ясно, як для його начальника Та Мігель Хуанес зараз не цікавився думкою свого помічника Він задумливо дивився вниз.

Море простягалося до далекого обрію, — спокійне, безмежне тільки внизу на скелі набігали невтомні хвилі. Десь удалині білою плямою на густій синяві застигло вітрило якоїсь яхти. Спокій, цілковитий спокій панував навколо, тиша стояла над урвищем, бо сюди навіть не долинав шум хвиль, які розбивалися об скелі.

Хосе Френко нерішуче переступив з ноги на ногу.

— Що ж, пане Хуанес, — сказав він нарешті. — Сивий Капітан тепер уже принаймні ніколи не псуватиме нікому настрою… наше завдання все ж таки виконане, якщо він загинув із своїм "Люцифером>.

— Так, завдання виконане, — погодився Мігель Хуанес. — «Люцифер» більше не існує. Ходімо, Френко!

Розділ п’ятий

1. ОСОБЛИВО УПОВНОВАЖЕНИЙ МІРКУЄ

Свою доповідь начальникові поліції Мігель Хуанес добре обміркував і обговорив з Хосе Френко заздалегідь, ще повертаючись у літаку до столиці. Дивним для нього самого було тільки одне — те, що цього разу він чомусь не відчував у собі тієї приємної радості перемоги, яка з’являлася звичайно після успішного завершення чергової складної операції. Щось ніби муляло всередині і заважало цілковитому задоволенню. Що саме?

Сумніви в загибелі «Люцифера»? Ні, бо що глибше Хуанес обмірковував становище, то більше переконувався, що місця для будь-яких сумнівів не лишалося. "Люциферові" не було куди подітися інакше, ніж злетіти в море і, певна річ, потонути. Звісно, краще було б захопити загадковий автомобіль Сивого Капітана в свої руки й виконати тим самим висловлене каудільйо побажання. Мігель Хуанес добре розумів, у чому полягав сенс того побажання генерала Фернандеса. Адже, що там не казати про злочинність і божевільність вчинків Сивого Капітана, одне лишалося цілком ясним: цій людині вдалося створити надзвичайно досконалу машину, невразливу для куль, та ще й обладнану майже чудесними електричними приладами. Захопити таку машину, використати її як зразок, щоб збудувати необмежену кількість таких самих "Люциферів" і озброїти ними поліцію і військо — та це зробило б владного каудільйо диктатором не лише Іберії, а, можливо, і цілого континенту.

— Ах, шкода, Френко, — зітхнув ще раз Мігель Хуанес. — Як би ми в такому разі відзначилися. Адже каудільйо — слава йому! — любить нагороджувати тих, хто вірно служить його великій особі. І все через упертість, божевільність цього Сивого Капітана. Ну навіщо йому було стрибати в море? І собі не допоміг, і нам не дав прославитися…