В країні дрімучих трав

Калганов попрощався із своїм співрозмовником, поклав телефонну трубку і звернувся до мене:

— В нашій лабораторії, устаткованій унікальною технікою, я шукаю, і, здається, вже знайшов речовину, товщину стінок якої вимірюватимуть десятими частками мікрона. Лусочки метеликів… мильні плівки… Ми одержали нову надпрозору і надміцну плівку. Її буде використано для виготовлення стандартів великої кількості пластинок різної, досить малої товщини. Фізик об’єднається з художником і архітектором. І тоді речі широкого вжитку, житла, будинки заграють перед кожним з нас всіма кольорами райдуги…

Я подумав: “Ось уже відбувається перевірка спостережень Думчева, ось уже виявилося, що його міркування правильні і, може, що я сам, назвавши його заявку конспектом помилок, припустився великої помилки?!”

У двері кабінету постукали. Зайшов асистент Калганова, високий, блідий, дуже неквапливий чоловік. Спокійно і пильно подивився на мене сірими очима, вклонився і, не поспішаючи, сів на край великого шкіряного дивана.

Калганов і асистент почали розмову про експерименти над надміцним облицювальним матеріалом. А я все думав про те, як потішу Думчева. Завтра-таки літаком вилечу на один день до Ченська.

Калганов і асистент продовжували свою розмову. А я вже уявляв собі майбутню зустріч з Думчевим. І тільки окремі слова їхньої розмови доходили до мене: електроліз… покриття електролізом… окиси на поверхні металів… кольори мінливості… покриття лаком…

Асистент пішов.

Калганов сказав:

— Я написав листа Думчеву. Я поздоровляю його і дякую йому.

— Давайте мені листа. Завтра вранці я вилітаю до Ченська.

— Оце чудово! Щасливої дороги! — Калганов раптом гучно розсміявся. — А Країну Дрімучих Трав ви придумали так… для цікавості… Признайтеся! Ваш Думчев просто любитель-ентомолог. Спостерігач природи.

Я промовчав і став прощатися. Калганов вийшов з кабінету.

— Я проведу вас, — сказав він мені. Ми пішли тихими, світлими коридорами інституту. Легко відчинилися скляні двері. Калганов спустився на кілька східців і зупинився. З дерев у скверику стікали рідкі краплини дощу. На широкій московській вулиці було вже безлюдно.

Я простягнув руку Калганову, щоб попрощатися й піти. Але він затримав мою руку в своїй широкій теплій долоні.

— Про що ви думаєте, Дмитре Дмитровичу? — спитав я його тихо.

Він здригнувся, ніби отямився, і сказав:

— Мрію… Тільки мрію… — І, все ще тримаючи мою руку в своїй, вів далі: — Я бачу Москву майбутньою, з її симфонією барв, запалених променем світла. Колись робітники закінчать облицьовування будинків Москви небаченим до цього часу облицьовувальним матеріалом.

Чи знаєте ви, що композитора Скрябіна називали диваком, коли він казав: “Кожному звукові відповідає колір. Звуки світяться кольорами… бемольні тональності мають свій металевий блиск, а діезні — яскраві, насичені кольором і без такого блиску…”

Скрябін хотів, щоб виконання його симфонії супроводилося світловою симфонією.

Що ж! Світлова симфонія так само можлива, як і звукова. Але оркеструє цю симфонію — симфонію барв — фізик-композитор. Він напише цю партитуру. Це буде справді сонячна симфонія! Симфонія міста Сонця! І кожна вулиця Москви постане перед нами в своєму неповторному ансамблі барв.

Упав перший промінь світла! І відразу ж заграли, “зазвучали” барви Москви. Вони міняться, слабішають, майже вичерпуються, тануть, наче звуки, наче музика. І знову розгоряються. Москва — місто Сонця! Ці барви вічні! Назавжди! Тому що завжди над землею струмують потоки світла. А у відповідь на симфонію Москви задзвенять під цим сонячним промінням світлові симфонії в містах усього світу. І музика ця, світлова музика, створена променем сонця, керована нашими фізиками, звучатиме, поки світить у Всесвіті сонце, поки струмує світлова хвиля!..

ДОПОВІДЬ НЕ ВІДБУЛАСЯ

У палаті хворого горить лампочка під синім абажуром. Сергій Сергійович Думчев хворий.

З аеродрому я відразу поспішив до Булай. З радісним, світлим почуттям зайшов я в добре знайомий мені будинок з башточкою. І лише тут дізнався про те, що сталося.

У селищі наукових працівників мала відбутися доповідь Думчева її запропонував, зажадав сам Думчев. Він назвав тему: “Попереднє повідомлення про деякі нові можливості в розвитку техніки”. Він сам призначив день доповіді.

З виснаженим обличчям, в якомусь палкому пориві готувався Думчев до свого виступу, запаленими від безсоння очима перечитував сторінки книжок. Він кидався від книжки до книжки. Вія ніби заразом хотів увійти в двері всіх наук!

— Сергію Сергійовичу, може, відкласти доповідь? — тихо питала Поліна Олександрівна.

— Ні! Доповідь призначено. Повідомлення буде зроблено в оголошений день! — відказував Думчев.

І настав день. Ще напередодні ввечері Поліна Олександрівна і сусідка старанно прасували і приводили в порядок костюм Сергія Сергійовича.

День був тихий, погожий. Думчев спустився з башточки-лабораторії. Булай мала його супроводити.

І ось перед тим, як уже йти, Думчев побачив на зуболікарському столику Поліни Олександрівни шматочок воску. Звичайний шматочок воску!

— Віск! — вигукнув Думчев. — Ось вартий подиву матеріал! Бджоли створюють його в своєму організмі. З цього шматочка воску я й почну своє повідомлення. Люди захоплюються фаюмськими портретами, створеними в Єгипті дві-три тисячі років тому. Вони збереглись тому, що живописець давніх часів врахував, яка велика тривкість воску. Давно вже всім відомо, що з воску виготовляють свічки й мазі. А ось там, де я був, там я спостерігав нове, несподіване застосування воску. Про це я повідомлю, і нехай вчені задумаються. Це перший урок Країни Дрімучих Трав, де я перебував дуже довго.

“Поясніть же, нарешті, що це за Країна Дрімучих Трав!” — мало не вихопилося в Булай. Та вона промовчала, не бажаючи в цей хвилюючий для Думчева день турбувати його своїми розпитами. Вона пройшла до іншої кімнати, вийняла з комода свої рукавички.

Надіваючи їх, вона повернулася до кабінету і злякано зупинилася біля дверей. Думчев був блідий, дуже блідий. Він стояв біля невеликого круглого столу і тримав у руках якийсь журнал. Він читав і перечитував уголос:

“…Віск уже давно застосовувався в кустарній промисловості, а також у медицині, закриваючи під час хірургічних операцій кровоносні судини. Сталеливарна і хімічна промисловість широко використовують віск. Віск застосовується також для підвищення якості сталі, при виготовленні, а також для збільшення зіркості оптичних скелець…”

— Сталь… Оптичні скельця… Я бачу, що люди вже знайшли десятки можливостей застосування воску. А я… я спізнився. Чи не буду я смішний із своїми відкриттями?

Мовчки і тихо вийшов Думчев з будинку в супроводі Поліни Олександрівни.

Біля ганку вже стояла легкова автомашина, прислана із селища наукових працівників. Молодий шофер, відчинивши дверцята, привітно пояснив, що приїхав по професора.

Думчев подякував шоферові, бережно взяв під руку Поліну Олександрівну і пішов пішки. Все на ньому було випрасуване. Сяяла чистотою накрохмалена сорочка, твердий, старого фасону комірець підпирав підборіддя. Рука твердо тримала тростину.

Так вони йшли, а машина повільно, дуже повільно їхала за ними.

Та Думчев був неспокійний. І тільки вони вийшли на асфальтоване шосе, яке веде до селища наукових працівників, він почав розмовляти. З ким? З Поліною Олександрівною? Ні!

Думчев звертався до себе самого. Він казав:

— Слухай! Твоє повідомлення про застосування воску застаріло. Що ж, нехай! То я розповім про інше. Чи знаєте ви всі, що в Країні Дрімучих Трав моя рука володіла великою, невідомою вам чутливістю, бо я був тоді зовсім не такий, як зараз? І от якось я доторкнувся до світляка і здивувався: він холодний, він зовсім не гріє! Світить, а не гріє. “Тут джерело нового світла! — вигукнув я. — То навіщо ж нам електростанції? Ось нове світло!” Що? Застаріло?.. Нехай! Але уроки Країни Дрімучих Трав незліченні! І я говоритиму зовсім про інше. Я медик. І там я ставив досліди. Ви взяли в комах дуже мало: мурашиний спирт, бджолину отруту. А я вам розповім, як я примусив мешканців Країни Дрімучих Трав лікувати мене від ран… Або ось пухлина… Ви смієтеся? І це застаріло? Спізнився?