Війна світів

Ось який я зробив висновок. Ясно, що цей другий вид людей жив під землею. Три обставини свідчили, що ті створіння мешкають там, звикли до нового становища і лише зрідка виходять на поверхню землі. По-перше, білясте забарвлення їхнього тіла, властиве більшості тварин, що живуть у темряві (як, наприклад, рибам із кентуккійських печер). По-друге, великі очі, здатні відбивати світло, — звичайна прикмета нічних тварин, наприклад кішки чи сови. І нарешті явний страх перед сонцем, їхня вайлувата, непевна хода, їхня звичка опускати голови, коли на них падає світло. Все це — ознаки надзвичайної чутливості сітківки їхніх очей.

Земля під моїми ногами, мабуть, порита була тунелями, в яких жили представники Нової Раси. Вентиляційні башти й колодязі, порозкидувані скрізь, крім берегів річки, свідчили, як широко розгалужуються їхні ходи. Хіба ж не природно було припустити, що в цьому штучному Підземному Світі і створювали всі ті вигоди, якими розкошувала наземна раса? Думка була така правдоподібна, що я вже більше не сумнівався і почав розмірковувати, як же сталося це розмежування єдиної раси. Ви, може, з недовірою поставитеся до моєї теорії, але я сам незабаром переконався, що вона близька до істини.

Мені здавалось, я принаймні цілком виразно бачив, що соціальна різниця між капіталістами й робітниками з плином часу збільшувалася. Тут і лежить ключ до розв’язання всієї проблеми. Вам це, певно, здасться смішним, навіть неймовірним, але на цей шлях ми стали вже за наших часів. І тепер уже дається взнаки тенденція використовувати для потреб цивілізації підземні простори, що не вимагають особливих прикрас. Маємо, наприклад, лондонський метрополітен, люди будують нові підземні електричні залізниці, попід землею прокладають шосейні шляхи, відкривають ресторани та майстерні, і кількість їх невпинно зростає. Очевидно, думав я, ця тенденція усе посилювалася, аж доки промисловість остаточно втратила право перебувати під сонячним світлом. Щодалі вона все більше занурювалась у землю, там будували величезні фабрики та заводи, доки… Та й тепер, хіба який-небудь робітник в Іст-Енді не живе в умовах, що фактично не дають йому змоги використовувати всі вигоди земної поверхні?

Знову ж таки багаті люди, — безперечно, завдяки своєму витонченому вихованню і прірві, що відділяє їх від брутальних злидарів, — багаті люди, кажу, намагаються відмуруватись від мас, і через це значні простори землі стають неприступні для більшості населення. Тепер у такому становищі вже половина найкращих місць навкруги Лондона. Прірва між багатіями й бідняками ставатиме все ширшою, бо вища освіта вимагатиме забагато часу та грошей, і люди заможні плекатимуть у себе дедалі витонченіші звички… Взаємини класів, що тепер подеколи призводять до мішаних шлюбів і які дещо гальмують розподіл людського роду на два окремих види, з часом траплятимуться все рідше. Отже, зрештою, на землі лишаться самі заможні, що житимуть у розкошах, прагнучи лише краси та комфорту, а під землею — незаможні, що не матимуть нічого, робітники, примушувані повсякчас призвичаюватись до підземних умов свого існування. Живучи там, їм, безсумнівно, доведеться платити, і платити чимало, за провітрювання своїх печер. Непристосовані до нового життя або ті, що мають бунтівливу вдачу, мусять вимерти. Але нарешті все врівноважиться, і підземні мешканці так звикнуть до нових умов існування, що будуть, по-своєму, не менше щасливі, ніж їхні володарі на поверхні землі. Цим, на мою думку, пояснювалася витончена врода одних і блідість других.

Великий тріумф людства, про який я мріяв, набув тепер у моїй уяві зовсім інших форм. Це не був, як я гадав, тріумф морального вдосконалення й загальної співпраці. Натомість утворилася справжня аристократія, озброєна всіма здобутками науки, аристократія, що доводила до логічного кінця нашу сучасну індустріальну систему. Ця перемога була не тільки над самою природою, а й над нашим ближнім, над людиною. Така була моя теорія. Я не мав напохваті утопічних романів, що ними міг би керуватися. Може, пояснення мої цілком помилкові, але я таки думаю, що вони найправдоподібніші. Припустивши це, я мусив визнати, що цивілізація, досягши зеніту, йшла тепер до свого заходу. Надмірна забезпеченість володарів світу призвела їх до змиршавіння й зледачіння, до виродження. У цьому я пересвідчився на власні очі. Яку еволюцію пройшли Підземні Мешканці, я не знав, але оскільки бачив морлоків (так, до речі, їх називали), то мав підстави гадати, що в них тип людини зазнав ще більших змін, ніж в елоях — вродливій расі, з якою я вже познайомився.

Тут переді мною знову постало питання: навіщо взяли морлоки мою Машину Часу. Бо я був певний, що то вони її забрали. Невже елої — вища раса — не можуть примусити їх повернути мені Машину? І чого вони так бояться мороку? Я почав розпитувати про підземний світ Віну, та нічого не добився. Спершу вона вдавала, що не розуміє моїх запитань, а потім відмовилась відповідати на них. Вона тремтіла так, ніби її жахала навіть сама тема розмови, а коли я став напосідати, вибухнула плачем. Окрім моїх власних, це були єдині сльози, які я бачив у Золотій Добі. Помітивши їх, я зараз же перестав згадувати про морлоків і намагався поводити себе так, щоб з обличчя Віни зникли ці сліди людських почуттів. Минуло небагато часу, і вона вже сміялася та плескала в долоні, коли я врочисто запалив перед нею сірника.

IX. Морлоки

Вам може здатися дивним, що тільки через два дні наважився я почати знову свої пошуки в тому напрямі, де, очевидно, лежав ключ до розгадки. Ці тьмяно-бліді тіла викликали в мене неподоланний страх. Колір їхньої шкіри був такий, як у черв’яків або в якихось інших істот, що зберігаються заспиртовані по наших музеях. До того ж вони були бридко холодні на дотик. Можливо, моє почуття страху частково пояснювалось симпатією до елоїв, чия відраза до морлоків поступово передавалася й мені.

Наступної ночі я спав погано — може, занедужав. Мене мучили сумніви і раз чи два охоплював безпричинний божевільний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великої зали, де у світлі місяця спали маленькі люди, — тієї ночі Віна спала серед них, — і трохи заспокоївся в їхньому товаристві. Мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темні, і ці бридкі підземні створіння, ці білуваті лемури, ці нові черв’яки, які змінили колишніх, з’являтимуться серед нас частіше. Наступні два дні я відчував неспокій, як людина, що все відволікає невідкладну справу. У мене не було сумніву, що поверну я свою Машину тільки тоді, коли сміливо розкрию таємниці Підземного Світу, але мені бракувало відваги піти назустріч тим таємницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотній, і думка лізти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатні ви зрозуміти мої почуття, але мені повсякчас здавалося, ніби за спиною мені загрожує якась небезпека.

Мабуть, оцей неспокій, оця непевність і примушували мене з кожним разом усе далі й далі вибиратися в розвідку. Якось, пішовши в південно-західному напрямі до гористої місцевості, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледів оддалік, там, де лежить сучасне місто Бенстер, велику зелену будівлю, не подібну своєю формою до тих, що я бачив доти. І вона була більша розмірами за будь-яку іншу. Фасад був оздоблений на східний лад: пофарбований у блискучі блідо-зелені та зелено-блакитні кольори китайської порцеляни. Така різниця в зовнішньому вигляді, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будівлі, і я вирішив докладно оглянути її. Та наставав вечір, я був уже втомлений довгими мандрами і відклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощів маленької привітної Віни.

Вранці, проте, я зрозумів, що моя зацікавленість Палацом із Зеленої Порцеляни значною мірою була самообманом: просто вона давала мені змогу відкласти ще на день екскурсію, якої я так боявся. Тоді я вирішив, що зволікати більше не можна, і того ж таки дня пробрався до колодязя біля руїн з граніту та алюмінію.