Страница 11 из 24
Спостерігаючи це, я силкувався зрозуміти все, що побачив, і дійшов певних висновків. (Пізніше я пересвідчився, що були вони однобічні й містили тільки половину правди.)
Я вирішив, що бачу людство в добу його занепаду. Червона смуга на заході навела мене на думку про захід людства. Вперше я замислився над прикрими наслідками нашого соціального ладу. Зрештою, думав я, ці наслідки цілком закономірні. Силу породжує потреба. Добробут призводить до розманіженості. Прагнення поліпшити умови життя, — а справжня цивілізація — це процес дедалі більшої безпеки існування, — неминуче досягне колись своєї кінцевої мети. Одна перемога над природою об’єднаного спільними зусиллями людства веде за собою іншу. Те, що ми вважаємо за химери, буде реалізоване, мрії справдяться. І ось я бачу перед собою наслідки.
Врешті-решт сьогоднішні наші медицина та агрокультура перебувають у зародковому стані. Сьогочасна наука оголосила війну лише дуже невеличкій низці людських хвороб, але провадить вона свою роботу невпинно і вперто. Наші хлібороби та садівники нищать бур’яни і культивують кілька десятків корисних рослин, даючи решті волю змагатися самим за своє існування. Природним добором ми поліпшуємо певні породи тварин та рослин. Але як мало їх — цих наших улюбленців! Ми то поліпшимо який-небудь сорт персиків, то виведемо якийсь безкісточковий виноград, то вдосконалимо якусь породу рогатої худоби. Ми робимо це дуже повільно, бо самі до пуття не знаємо, чого хочемо, і знання наші ще дуже обмежені. Та й природа в наших незграбних руках така боязка й незграбна. Колись це все буде організовано краще, і організація та щодалі більше удосконалюватиметься. Так, незважаючи на припливи та відпливи, морська течія все ж посувається вперед. Ми з кожним кроком ставатимемо розумнішими, освіченішими, все людство працюватиме колективно, й опанування людиною природи йтиме чимраз швидше. І нарешті ми остаточно пристосуємо тваринне та рослинне життя до наших потреб.
Ці процеси неодмінно відбуватимуться, і вони таки відбулися вже за той час, який промчала моя Машина. У повітрі не стало мошок, земля позбавилася бур’янів та плісняви. Виплекано найсоковитіші овочі та пишні квіти. Повсюдно стали літати барвисті метелики. Ідеалу профілактичної медицини досягнено. Хвороб не існувало. За мого перебування там я не бачив хоча б одного випадку заразливої хвороби. Далі ви довідаєтесь, що навіть процеси гниття та розкладу за тих умов набули зовсім іншого характеру.
Спостерігав я поступ і в соціальному житті суспільства. Люди мешкали в розкішних будинках, чудово вдягалися й разом із тим не видно було, щоб вони працювали. Я не бачив ніяких слідів боротьби — ні політичної, ні економічної. Крамниця, реклама, рух товару, комерція, а також усе, що становить основу нашого світу, — зникло. Чи ж дивно, що того золотавого вечора мені здалося, наче я потрапив до справжнього раю? Прикре питання із перенаселенням, подумав я, — напевно, врегульоване, і людство більше вже не зростає.
Але зміна умов життя неминуче викликає й пристосування до нових умов. У чому ж причина сили та розуму людини, якщо тільки наша біологія прикро не помиляється? Праця й воля. Ось за таких умов діяльний, дужий та здібний виживає, а слабкіший гине. Це — ніби нагорода дружній спілці здібних людей за їхні самовладання, терпіння та рішучість. Сім’я з властивими їй почуттями — ревнощами, любов’ю до дітей, батьківськими самопожертвами — все це виникло, щоб охороняти молоде покоління од небезпек, які загрожують йому, доки воно виросте. А тепер де ж ті небезпеки? Вже й за наших часів протестують проти подружніх ревнощів, проти безрозсудливої материнської любові, проти всіх пристрастей взагалі. Всі ці речі вже тепер непотрібні, це немовби просто пережитки дикунства, що тільки псують приємне, витончене життя.
Я думав про фізичну нікчемність цього народу, про його безсилий розум, про численні руїни, і все це зміцнювало мою першу думку про цілковиту перемогу над природою. Адже після битви приходить спокій. Людство було дуже енергійне та розумне й докладало всіх своїх життєвих сил, аби змінити умови, за яких йому доводилось існувати. Тепер умови змінилися, і перед людством постала загроза занепаду.
У нових умовах цілковитого добробуту і забезпеченості ота невтомна енергія, що становить сьогодні нашу силу, обернулася на кволість. Вже й у наш час деякі риси вдачі, колись конче потрібні людині, щоб вижити, стали заважати тому, хто їх має. Мужність і войовничість, наприклад, не тільки не допомагають, а навіть шкодять цивілізованій людині. У державі, де матеріальний добробут забезпечено, надмірна сила, чи то фізична, чи то розумова, була б ні до чого. Я дійшов висновку, що протягом незліченної кількості років люди не знали ні війн, ні проявів насильства, ні хижих тварин, ні спустошливих пошестей, які викликають потребу поновити сили; не знали люди й роботи. За таких умов ті, кого ми звемо кволими, пристосовані для життя так само, як і дужі. Кволим навіть житиметься легше, бо сильні організми страждатимуть од надлишку енергії, якої не буде куди застосувати. Вишукана краса будівель, що їх я бачив, була, безсумнівно, останнім виявом непотрібної вже енергії людства перед тим, як у його житті запанувала цілковита гармонія. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякої енергії за умов повної забезпеченості. Спершу вона виявляє себе в мистецтві та еротиці, а тоді приходять байдужість та занепад.
Ці мистецькі пориви також мусять зрештою завмерти, і вони вже майже зникли в тому Часі, в який я потрапив. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати під сонцем — ось і все, що лишилося від потягу до прекрасного. Але й це врешті-решт мусило змінитися повною бездіяльністю. Всі наші почуття і здібності набувають гостроти тільки на точилі праці й необхідності, і треба ж такому статися, щоб це точило нарешті зламалося.
Стоячи на вершині пагорка і вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав світову проблему, розгадав до кінця секрет цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдеш ним засоби для обмеження народжуваності виявилися занадто вдалими, і населення не тільки перестало зростати, а навіть почало зменшуватись кількісно. Тоді було б зрозуміло, чому в-них стільки занедбаних та зруйнованих будинків. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподібне, — як і більшість хибних теорій.
VII. Разюча несподіванка
Поки я розмірковував над цим, занадто вже довершеним тріумфом людини, на північному сході, заллятому сріблястим світлом, зійшов круглий жовтий місяць уповні. Ясні маленькі постаті внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетіла сова. Я здригнувся від нічного холоду й вирішив спуститися та знайти місце, де міг би переночувати.
Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебіг поглядом по статуї Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Чим вище сходив місяць, тим краще вона вирізнялася. Поряд із нею я бачив тополю, трохи далі — буйні зарості рододендрона, чорні в блідому світлі місяця, і невеличку галявину. Я пильніше придивився до неї, і раптом у мені прокинулась страшна підозра.
Ні, це не та галявинка, — упевнено сказав я собі.
Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфінкса, яке було неначе поїдене віспою. Можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно пересвідчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!
Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я ніколи не повернуся до своєї доби і безпорадний залишуся в цьому дивному новому світі. Думка ця викликала в мене відчуття чисто фізичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спіткнувся, полетів шкереберть і подряпав собі обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побіг, а тепла цівочка струмувала в мене по щоках і підборіддю. Біжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи відсунули її, поставили в кущі, щоб вона не заважала їм ходити по дорозі, - і мчав щодуху. Одночасно з певністю, яка іноді з’являється разом із надмірним переляком, я знав, що надії мої безпідставні і що Машини своєї я не знайду. Мені забивало дух. Думаю, що всю віддаль між вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливість, що так покинув Машину, і через це задихався ще більше. Та крики мої лишалися без відповіді. Жодна жива істота не показалася в місячному світлі.