Хранителі Персня

Гельдір постукав, сказав щось, і ворота безгучно розкрилися, але вартових Фродо ніде не побачив. Подорожні увійшли, і ворота зачинилися за ними. Ще вузький прохід між краями стін — і вони ступили нарешті до міста Давнього народу. Навкруги нікого не було видно, не чути кроків, але всюди дзвеніли голоси. Звідкись здалека долинав спів, мов тихий дощ линув по листю.

Пройшли ще багато стежок та східців, поки, піднявшись вже високо, не побачили посеред луки виблискуючий [373] водограй, освітлений срібними лампами, що висіли на вітті; струмені його спадали до водойми, обкладеної сріблом, і текли далі прозорим потоком. На південному краї луки ріс меллорн, найбільший з усіх: його гладкий сірий стовбур лиснів, мов шовковий, здіймаючись догори, і тільки дуже високо віялом розходилися величезні гілки, ледве помітні у хмарах листя. Поряд починались широкі білі східці, а біля підніжжя сиділи трійко ельфів. Помітивши прибульців, вони підвелися, і Фродо побачив, що вони високі на зріст, одягнені у матово-сірі кольчуги, а плечі їхні покриті білими плащами.

— Тут мешкають Келеборн та Галадріель, — сказав Гельдір, — вони запрошують вас піднятись нагору та побесідувати з ними.

Один з вартових підніс до вуст невеличкий ріг та дзвінко просурмив; йому відповіли звідкись зверху, тричі повторивши той же сигнал.

— Я піду першим, — вів далі Гельдір, — потім Фродо з Леголасом. Всі інші можуть іти як завгодно. Лізти прийдеться високо, без звички важко, але по дорозі можна буде перепочити.

Повільно підіймаючись по східцях, Фродо бачив багато даланів: одні відходили убік від стовбура, другі спиралися на нього, і східці проходили крізь них. Нарешті гості досягай помосту, широкого, мов палуба великого корабля. На ньому стояв дім, чи, скоріше, палац. Ступивши на поріг слідом за Гельдіром, Фродо опинився в овальній залі, де замість колони посередині служив стовбур меллорну, вже дещо скісний, бо близько була верхівка, але все ще дуже товстий.

М'яке світло заливало залу: зелені з сріблом стіни, золоту покрівлю. Довкола сиділо багато ельфів, а біля самого стовбура, під густою гілкою меллорну — Келеборн та j Галадріель. Вони підвелися, щоб привітати гостей, як то за звичаєм чинять усі ельфи, навіть королівського роду. Обоє вони відзначалися однаково високим зростом; обоє були прегарні з обличчя і дуже поважні. Шати їхні були j білі, мов сніг. Волосся Володарки було темно-золотого відтінку, а в Келеборна — сріблясте, довге та блискуче. Вони здавалися молодими; тільки очі свідчили, як довго вже вони живуть на світі — очі, що сяяли гостро, мов сталь у зорянім світлі, глибокі, мов бездонні колодязі пам'яті. [374] Гельдір підвів до них Фродо, і Володар привітався до нього своєю мовою. Галадріель нічого не сказала, тільки окинула його довгим поглядом.

— Сідай поруч зі мною, Фродо з Гобітанії! — промовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо…

Кожного з Хранителів він чемно вітав, називаючи на ім'я:

— Привіт тобі, Арагорне, син Арахорна! Тридцять вісім літ промайнуло над світом з тої доби, як ти востаннє відвідав нас, і важким тягарем лягли літа на твої плечі. Але кінець випробуванню, добрий чи поганий, вже наближається. Тут ти можеш ненадовго скинути тягар!

— Здрастуй, сине Трандуїла! Шкода, що північні родичі так рідко провідують нас.

— Ласкаво просимо, Гімлі, сине Глоїна! Давно, дуже давно не бували у Карас-Галадоні діти Дарінові. Але нині ми порушимо давню заборону. Хай стане це ознакою того, що крізь темні хмари ми ще проб'ємося до кращих днів, і дружба між нашими племенами відновиться!

Гімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали, Володар знов оглянув їх:

— Вас восьмеро, а мало бути дев'ятеро, як нас сповістили. Але, можливо, з того часу щось змінилося? Елронд далеко, і пітьма, що розділяє нас, дедалі густішає — протягом всього року тіні ставали довшими…

— Ні, нічого не мінялось, — приєдналась до розмови Галадріель. Голос в неї був чистий, мелодійний, але глибокий та сильний, незвичний для жінки. — Гандальф Сірий пішов з ними, але не увійшов до наших земель. Тепер повідайте нам, де він — бо я дуже хотіла поговорити з ним, але не можу розрізнити його у далечині, поки він не увійде до Лоріену; сірий туман сповив і шляхи його, і думки.

— На жаль, мені нічим порадувати тебе, — спохмурнів Арагорн. — Гандальфа Сірого поглинув морок Морії. Не довелося йому врятуватись.

Ельфи відізвались на ці слова сумовитими вигуками.

— Погані звістки, — спохмурнів Келеборн. — Найгірші з усього, що чули ми протягом довгих сумних років. Чому про це не було сказано раніш? — спитав він Гельдіра ельфійською мовою.

— Ми не говорили з Гельдіром ані про справи наші, ані про мету, — пояснив Леголас. — Спочатку нам заважала втома та близька небезпека, а потім лихо якось позабулося на час, поки ми йшли чудовими стежками Лоріену. [375]

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — додав Фродо. — 3 Гандальфом ми пройшли крізь Морію; і коли майже не залишилося надії, він врятував нас, а самі загинув.

— Розповідайте, як це сталося! — звелів Келеборн. Тоді Арагорн почав з невдачі на Карадрасі, розповів про долю Баліна, про сутичку у Літописному чертозі, про вогняний рів, вузький міст та пробудження глибинного лиха.

— То було лихе створіння прадавніх часів, — закінчив Арагорн, — чудовисько, що поєднує тінь та полум'я, силу та жах.

- Ім'я йому — Балрог, Морготова почвара, — сказав Леголас, — найжахливіше лихо ельфів, якщо не поминати господаря Чорного Замку.

— Дійсно, там, на мості, я побачив того, хто переслідує нас у найстрашніших снах… лихо Дарінове, — стиха промовив Гімлі, і в очах його застиг жах.

— Ця звістка ще гірша! — вигукнув Келеборн. — Здавна знали ми, що під Карадрасом спить страшне лихо. Але якби я довідався, що гноми знов пробудили його, то не дозволив би тобі, Гімлі, та й товаришам твоїм, перетинати північну межу. Хоч як це не безглуздо, я міг би сказати, що Гандальф замінив мудрість на безрозсудність, попрямувавши без потреби прямо до марійської пастки.

— Необачним назвала б я подібне судження, — поважно промовила Галадріель. — Ніколи Гандальф не робив безглуздих вчинків. Ті, кого він вів, не знали його задумів та не можуть як слід пояснити їх. Але що б не скоїлося з провідником, чи винні в цьому ті, кого він вів? Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби довелося нам покинути Ло-ріен, піти з нього далеко та надовго, хто з стародавнього народу, навіть сам Келеборн Мудрий, зумів би пройти, не поглянувши, повз покинуту оселю, хоч би в ній звили гніздо дракони? Темні води Келед-Зараму, холодні витоки Кібель-Нали, пречудові були багатоколонні чертоги Казад-Думу у Давні дні, до того, як загинули могутні володарі підземелля, — Володарка поглянула на Гімлі, похмурого й сердитого, і посміхнулась. Гном же, почувши справжні назви морійських святинь у старовинній мові гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і вразило його, що не ворожість світилася в очах її, а любов та розуміння. Вкрай здивований, він усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся й низько вклонився за гномським звичаєм: [376]

— А все ж таки жива земля Лоріену ще прекрасніша, а пані Галадріель — понад всі скарби, що криються під землею!

Келеборн мовчки придивився до нього і заговорив знову:

— Я не знав, що вам довелося нести такий важкий тягар. Даруй мені різкість, Гімлі; у ній винна душевна турбота. Я зроблю для вас що зможу; кожен одержить усе, чого забажає, чого потребує, але особливо наділю я того з напівросликів, хто несе головний тягар.

— Ваше завдання відоме нам, — вела далі Галадріель, дивлячись на Фродо. — Розмовляти про це більш відверті не слід. Але, думаю, не даремно прийшли ви сюди по допомогу, як, очевидно, намагався і сам Гандальф. Бо володаря Деревного народу вважають одним з наймудріших ельфів Середзем'я, і так обдарувати вас, як може він, не спроможні інші королі. Він жив на заході за часів юності світу, і я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарготронду та Гондоліну перейшла я гори і відтоді віками допомагала йому у боротьбі — на жаль, не завжди успішній.