Хранителі Персня

Боромир засміявся: [347]

— He на це вони чекали! Вогонь відрізав їм шлях. Ми з неправильного боку!

— Дивіться вперед! — попередив Гандальф, — Міст уже близько. Він вузький і небезпечний!

Раптом дорогу Фродо перетнуло чорне провалля невідомої глибини. Зовнішні двері виднілися за ним, у кінці зали, а перебратися можна було лише вузьким кам'яним мостом завдовжки півсотні футів, без поручнів чи бортиків. Так задумали гноми в давні часи заради захисту від ворогів: хто захопив Першу залу та зовнішні коридори, міг пройти тут лише поодинці. На краю провалля Гандальф зупинився й зачекав, доки всі зберуться.

— Гімлі, йди першим! — розпорядився він. — Потім Пін і Меррі. По мосту, за двері, а там прямо й угору сходами!

На Хранителів посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Інша устромилась у капелюх Гандальфа і застряла, як чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися темні постаті — сотні й сотні орків. Вони розмахували зброєю; безладно металися криваві відблиски від списів та кривих ятаганів. Ррок-рок — били барабани все гучніше, ррок-рок.

Леголас, обернувшись, налаштувався стріляти, хоча для його невеликого лука відстань була чималенькою. Він натягнув тятиву, але тут же, злякано скрикнувши, опустив руки, і стріла зісковзнула на підлогу. Серед орків з'явилися два велетні-тролі — вони притягай довгі кам'яні плити й перекинули через палаючу ущелину. Але не тролі так нажахали ельфа. Орки розступилися, наче самі чогось боялися. Неясна тінь із чорним згустком усередині, на кшталт людини-велетня, насувалася з темряви. Похмурою силою віяло від неї, і жах передував їй. Ось тінь накрила вогняну перешкоду, наче хмара, і полум'я пригасло. Потім злетіла над ущелиною, і полум'я з привітальним ревом оточило її вінцем; завирували клуби чорного диму. Розкуйовджена грива таємничої істоти спалахнула; у правій руці в неї був меч, схожий на язик полум'я, а в лівій — багатохвостий бич.

— Леле! — заволав Леголас. — Це Барлог! Барлог з'явився!

Гімлі витріщився на чудовисько широко розплющеними очима.

— Лихо Даріна! — зойкнув він і, упустивши сокиру, закрив обличчя руками. [348]

— Барлог, — тихо мовив Гандальф. — Тепер зрозуміло… — Він похитнувся і важко сперся на патерицю, — Дуже недоречно. А я так втомився…

Чорна тінь, що пашіла жаром, рушила на Хранителів. Орки з виттям ринулись кам'яними містками. Тоді Боромир підніс рога до вуст і засурмив. Виклик на бій багатоголосою луною прогримів під склепінням печери. На мить орки здригнулися, Барлог зупинився. Потім відлуння затихло, наче полум'я, роздуте випадковим поривом вітру, і вороги відновили натиск.

— До мосту! — крикнув Гандальф, збираючись із силами. — Біжіть! З цим ворогом нікому з вас не впоратися. Я маю заступити йому шлях. Біжіть!

Але Хранителі на могли кинути свого проводиря віч-на-віч з лихом. Гімлі й Леголас залишилися біля самого виходу із зали, а Арагорн і Боромир стали плече в плече за спиною мага на дальньому кінці мосту.

Барлог досягнув мосту. Гандальф стояв на середині прольоту, спираючись лівою рукою на патерицю, а в другій його руці холодно палав Гламдринг. Барлог наблизився упритул і завмер; тінь його простяглася двома чорними крилами, вогняні хвости затріщали, розсипаючи іскри. Вогонь виривався з його ніздрів. Але Гандальф стояв незворушно.

— Ти не пройдеш! — орки принишкли, запала мертва тиша. — Я — слуга Довічного Вогню, причетний до полум'я Анору, — гордовито мовив Гандальф. — Ти не пройдеш. Полум'я безодні, темне полум'я не допоможе тобі. Повертайся до темряви. Ти не пройдеш!

Барлог не відповів. Вогонь його пригаснув, але темрява погустішала. Повільно ступив він на міст і раптово виріс неймовірно, і крила його простягайся від стіни до стіни; але Гандальфа ще можна було бачити — мов мерехтливу риску у пітьмі; маленьким і самотнім здавався він, сивим і похилим, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З темряви звився багровий меч. Білою блискавкою промайнув у відповідь Гламдринг. Із дзвоном знявся стовп білого сяйва. Барлог упав, меч його розлетівся на безліч оплавлених уламків. Маг на мосту похитнувся був, відступив на крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — повторив він. [349]

Але Барлог отямився й стрибнув на міст. Бич його завихорився зі свистом.

— Не можна йому там стояти самому! — вигукнув раптом Арагорн, зриваючись з місця. — Еленділ! Я з тобою, Гандальфе!

— Гондор! — вигукнув Боромир і побіг за ним. І Але в цю хвилину Гандальф підняв патерицю й з голосним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалася й упала. Сліпуче біле полум'я вдарило з кам'яного настилу. Міст тріснув і розколовся прямо під ногами Барлога; уламки посипалися в провалля, а уціліла частина мосту повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.

Із жахливим криком Барлог повалився в безодню; промайнула і зникла його чорна тінь. Але, падаючи, він змахнув бичем, і кінці його, обвившись навколо колін мага, потягли його до провалля.

Гандальф похитнувся, впав, безуспішно спробував ухопитися за крайку моста… «Біжіть, божевільні!» — крикнув; він і щез у темряві.

Вогонь згас, стало зовсім темно. Хранителі, обмираючи від жаху, дивилися у провалля. Не встигли Арагорн і Боромир добігти до своїх, як залишок моста з гуркотом обвалився.

— Ходімо! — сказав Арагорн, намагаючись вивести друзів із заціпеніння. — Тепер я поведу вас. Ми маємо підкоритися його останньому наказу! Не відставайте!

Вони побігли, спотикаючись, широкими сходами, які починалися за дверима — Арагорн попереду, Боромир — останнім. Сходи вивели до широкого, лункого проходу; побігли ним. Фродо чув, як Сем схлипував поруч, і тільки тоді усвідомив, що й сам плаче. А барабани все гриміли, тепер вже глухо та скорботно: ррок, ррок, рок…

Загін не вповільнював ходи. Попереду замерехтіло світло-у стелі було пробито великі отвори. Ще прискоривши біг, вони влетіли до зали, залитої яскравим світлом з вікон у східній стіні, проминули її, й крізь високі розбиті; двері в очі їм вдарило сонце з-під арки головних воріт.

У тіні опор арки ховалася ворожа варта, але ворота, давно зламані, стояли навстіж. Арагорн звалив старшого з орків, який заступив шлях, інші, злякавшись його люті, повтікали на всі боки. Хранителі промчали повз варту, не помічаючи її, вибігли за ворота і опинилися на величезних, стертих часом сходинках — на порозі Морії. [350]

Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили знову чисте небо та вдихнули свіжий вітер. Вони не зупинялись, доки не відійшли від стін Морії на політ стріли. Марева Долина розкинулася навколо, вкрита тінню Імлистих Гір, але на схід земля купалася в сонячному промінні. Йшла лише перша година опівдні; високо в небі пливли білі хмарки, не заступаючи сонця.

Мандрівники подивилися назад. У тіні гір зяяла темна діра Воріт. Десь далеко і глибоко під землею слабко гуркотіли барабани: ррок, рок. Тонкий чорний димок вився над горою — і більше нічого. Долина була безлюдна. Ррок… Горе налягло на них, і вони довго плакали: одні — стоячи та мовчки, інші — впавши на землю. Ще раз прокотилося: ррок, рок — і під землею все замовкло.