Хранителі Персня

— Це так, — сказав Леголас, — але тутешні ельфи були зовсім інші, ніж ми, лісові жителі. Дерева й трави забули про них, тільки каміння ще жаліється: «Вони тесали нас, вони прикрашали нас, високо ми зведені, а нині покинуті»… Вони пішли. Давним-давно пішли вони до Срібної Гавані.

Того ж ранку вони розпалили вогнище у глибокому видолинку, оточеному кущами падуба, й вечеря-сніданок видалися веселішими, ніж у всі попередні дні. Спати вкладались неквапно, адже попереду була ціла ніч, та ще й відпочинок до наступного вечора. Мандрівники сміялися, розмовляли, один Арагорн був мовчазний та пригнічений. Залишивши товариство, він пішов на край улоговини й довго стояв там у тіні дерева, поглядаючи на південь та захід та до чогось прислухаючись. Повернувшись, він похмуро подивився на своїх безтурботних супутників.

— У чому справа, Блукачу? — гукнув його Меррі. — Що ти там видивляєшся? Тобі не вистачає східного вітру?

— Зовсім ні. Не вистачає мені дечого іншого. Я бував у Холліні у будь-яку пору року. Ніяких поселень тут давно вже нема, але цілий рік повно звірів, а особливо птахів. А зараз крім вас тут ніхто не шумить. Я перевіряв: на багато миль навкруги ані жодного звуку, й ваші голоси луною відбиваються від землі. Я не розумію, що це означає.

Гандальф одразу насторожився:

— А хіба це не можна пояснити якоюсь простою причиною? Наприклад, подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших? Тут і людей рідко бачать і чують!

— Добре було б, якби так, — сказав Арагорн. — Але мене не полишає напруження, навіть страх, чого ніколи не було раніше.

— Отже, треба бути обережнішими, — сказав Гандальф. — Коли береш із собою Слідопита, особливо такого, як Арагорн, краще прислухатися до його відчуттів. Припинимо гучні розмови, поставимо вартових. Відпочивайте тихо!

Чергувати першому довелося Сему, але Арагорн приєднався до нього. Всі інші поснули, й настала така тиша, що пройняло навіть Сема. Було чути подих тих, хто спав. Поні на пасовиську поплескував хвостом та зрідка переступав копитами, а здавалося, наче він гримав на усю околицю. Сем чув, як поклацують його власні суглоби при кожному порусі. У мертвій тиші сонце підіймалося все вище в ясному блакитному небі. Але раптом далеко на півдні з'явилась темна пляма і стала зростати, неначе хмара диму, яку гнав вітер.

— Що це, Блукачу? На хмару не схоже, — прошепотів Сем.

Арагорн, не відповідаючи, пильно вдивлявся у небо. Але незабаром і Сем побачив величезну зграю птахів. Вони стрімко мчали, виписуючи кола й кидаючись у різні боки, неначе шукали щось на землі; і вони невпинно наближалися. [302]

— Лягай долілиць і мовчи! — просичав Арагорн, втягуючи Сема у тінь падуба: ціле військо птахів відокремилося від зграї й полетіло низько понад землею просто до пагорбів. Семові птахи здалися схожими на дуже великих ґав. Вони трималися так щільно, що тінь їхня хмарою вкрила землю. Коли зграя проносилася над улоговиною, лише один з птахів хрипко крякнув-

Арагорн перечекав, поки зграя зникла на північному заході й небо знову очистилося, і тільки тоді пішов будити Гандальфа.

— Тьма чорних круків кружляє над передгір'ям, — сказав він, — зараз вони промчали над Холліном. Це порода «кребайн» з Фангорну й області Темноликих, тут вони не гніздяться. Не знаю, що їм тут потрібно. Може, рятуються від якогось лиха, що трапилося на півдні; але вірогідніше, що їх послано розвідати ці землі. Бачив я й шулік, що ширяли високо у небі. Гадаю, варто піти звідси сьогодні увечері. За Холліном стежать — тут відтепер немає нам притулку.

— Але тоді стежать і за перевалом, — сказав Гандальф. — Ніяк не збагну, як нам пробратися туди непомітно. Гаразд, у свій час ми й це обміркуємо. А що до того, щоб піти звідси, то ти, вочевидь, маєш рацію.

— Добре, що наше вогнище майже не димить й пригасло до появи птахів, — сказав Арагорн. — Тепер загасимо його зовсім та більше не будемо розпалювати.

— От прокляття, га? — обурився Пін. — Ані відпочити, ані зігрітися! — (Новину цю йому розповіли, коли він прокинувся ближче до вечора.) — І все через зграю якихось ґав! Я ж бо розраховував як слід підкріпитися, попоїсти гарячого…

— Йди уперед і сподівайся на щастя, — порадив Гандальф. — Можливо, на тебе чекають несподівані бенкети… Я й сам не відмовився б викурити спокійно люльку та зігріти ноги. Але одне можу обіцяти напевне: далі на південь стане тепліше.

— Хоч би не занадто гаряче, — прошепотів Сем до Фро-до. — Але я, бачте, хотів би скоріше побачити цю Вогняну Гору, так би мовити, кінцеву зупинку. Я був прийняв за неї цей Червоний Ріг, чи то як там його, поки Гімлі не виклав усе як є насправді. Ох і мова ж у гномів, щелепи зламаєш! [303]

Сем так і не навчився співставляти малюнки на картах з дійсністю; числа йому нічого не казали, а-невідомі простори здавалися безмежними, і він не міг вірно уявити собі пройдену відстань.

Весь цей день загін провів у схроні. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, але коли червоне сонце схилилось на захід, зникли на півдні. У сутінках загін вирушив та, узявши тепер трохи на схід, попрямував до Карадрасу, чий далекий пік ще червонів в останніх променях сонця. Небо потьмяніло, одна за одною проступили зірки,

Арагорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки стародавньої дороги, колись широкої та старанно прокладеної, від Холліну до перевалу. У неживій пустелі, де тільки вітри скиглили, безладним розсипом лежало каміння сліди вирізьблених візерунків ще були помітні на них. Повний місяць підбився над горами, залляв землю блідим світлом, й тіні каменів стали вугільно-чорними.

Настала досвітня студена година, місяць заходив. Фродо подивився на небо і раптом чи то побачив, чи то відчув, як дивна тінь пройшла по зірках — вони на мить затьмарились, а потім знов яскраво заблищали. Фродо здригнувся.

— Ти бачив, угорі щось промайнуло? — пошепки спитав він у Гандальфа, який ішов попереду,

— Не бачив, але відчув, — відповів маг. — Може, це лише клаптик тонкої хмаринки?

— Занадто вже швидко воно мчалося, — пробурмотів Арагорн. — Та ще проти вітру…

Більше за ніч нічого не трапилось. Ранок був ще яскравіший за учорашній, але так само холодний; знову здіймався східний вітер. Ще два дні вони йшли, повільно, але невпинно підіймаючись; дорога звивалася горбами, гори наближалися, нагромаджувалися все вище. Третього ранку могутній пік Карадрасу постав прямо перед ними. Засніжена вершина його виблискувала сріблом, але круті голі схили були тьмяно-брунатні, наче облиті кров'ю.

Небо хмарилося, сонце ледь проглядало. Вітер віяв з. північного сходу. Гандальф глибоко зітхнув і озирнувся.

— Зима наздоганяє нас, — неголосно сказав він Арагорну. — Північні верхи засніжені сильніше, ніж звичайно, сніг лежить навіть на схилах. Сьогодні вночі ми піднімемося шляхом до перевалу. На вузькій стежці нас можуть [304] помітити та влаштувати якусь пастку, та й погода може стати найзапеклішим нашим ворогом. Що ти тепер думаєш про обраний шлях, Арагорне?

Фродо почув ці слова і зрозумів, що у Гандальфа з Арагорном триває якась суперечка, почата вже давно. Він з тривогою прислухався.

— Я не думаю нічого доброго про нашу подорож з по1-чаіку і до кінця, ти це знаєш, Гандальфе, — відповів Арагорн. — Чим далі ми зайдемо, тим більше посиплеться небезпек, відомих і невідомих. Перейти через гори необхідно, і у зволіканні сенсу нема. Далі на південь гори неприступні аж до самого Роханського проходу. Аз того часу, як я довідався від тебе про Сарумана, цей шлях не здається мені розумним. Хтозна, на чиєму боці зараз маркграфи Рохану?

— Дійсно, хто знає? — підхопив Гандальф. — Але є й інший шлях — в обхід Карадрасу, темний і таємний. Я вже заводив мову про нього… -

— Але починати знову не варто. Поки що не варто. Нічого не кажи іншим, прошу тебе, доки не з'ясується, що іншого шляху немає!

— Ми повинні все вирішити, перш ніж вирушимо далі, - заперечив Гандальф.

— Тоді зважимо усі «за» та «проти» і поміркуємо, поки всі спатимуть, — сказав Арагорн.