Хранителі Персня

— Та ніяк. Зовсім не відчуваю. І то, ясна річ, вже досягнення… — Фродо напружив м'язи, торкнувся правою рукою хворого плеча й додав: — Але я вже ворушити пальцями можу! Так, оживає рука — тепла стала!

— От і добре! Ти швидко одужуєш. Невдовзі все буде до ладу. Недарма Елронд лікував тебе всі ці дні!

— Усі дні? — перепитав Фродо.

— Ну, якщо точніше, чотири ночі й три дні. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, — тоді ти й збився з рахунку. Ми всі дуже тривожилися, а Сем від тебе не відходив кілька діб, хіба що бігав нам доповідати. Елронд — умілий цілитель, але зброя Ворога смертоносна. Правду кажучи, я мав мало надії, бо підозрював, що в рані залишився уламок леза. До вчорашнього вечора знайти його не вдавалося. Уламок проник глибоко й рухався до серця, але Елронд видалив його.

Фродо трохи пощулився, згадавши страхітливий кинджал з жолобчастим клинком, який розтанув у руках Блукача.

— Не турбуйся, — сказав маг. — Його вже немає. Він розтанув. Стримаити гобіта, вочевидь, не так уже й легко. Я знав могутніх воїнів Рослого Народу, яких такий уламок подолав би дуже швидко, а ти протримався сімнадцять днів!

— Але чого від мене хотіли? Чого прагнули вершники?

— Вони прагнули простромити твоє серце моргульським клинком, щоб залишився у рані. Тоді ти став би таким, як вони, тільки слабкішим, і підкорився б. А якби ти став примарою під владою Чорного Володаря, він довго катував би тебе за спробу утримати Перстень — хоча, коли знаєш, що Перстень відібрали, і бачиш його на руці у Володаря Тьми, навряд чи знайдеться гірша мука.

— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — слабким голосом промовив Фродо. — Ясна річ, я й так до смерті перелякався, але якби знав більше, то й ворухнутися б не насмілився. Диво, що вислизнув!

— Так, тобі допомогла доля чи вдача, не кажучи вже про відвагу. У серце негідники так і не поцілили, а тільки зачепили плече; і це тому, що ти опирався до кінця. Але все висіло на тонкій волосині. Надівши Перстень, ти потрапив [234] до примарного світу і цим наразив себе на жахливу загрозу: ти зміг роздивитись вершників, але й вони могли побачити та схопити тебе.

— Знаю, — сказав Фродо. — Вони такі моторошні на вигляд! А чому ж ми всі могли бачити їхніх коней?

— Коні у вершників звичайнісінькі, та й плащі теж; це допомагає їм ховати свою примарність у світі серед живих.

- І як же коні терплять таких господарів? Усі тварини їх здаля чують і лякаються, навіть дивний кінь Глорфінделя. Собаки виють, гуси ґеґають…

— Цих коней спеціально вирощують і навчають у Мордорі для служіння Чорному Володарю. Не всі його слуги та майно примарні! Є орки й тролі, варт й вовкулаки, та ще було — і є — багато людей, правителів і воїнів, які живуть під сонцем, але підпали під владу Темряви. І кількість їх зростає щодня.

— А ельфи? А Рівенделл? Тут безпечно?

— Так — доки не буде завойоване все інше. Ельфи можуть страшитися, можуть тікати від Чорного Володаря, але ніколи знову не послухають його й не стануть йому служити. І тут, у Рівенделлі, ще мешкає дехто з його головних недругів — ельфійські мудреці та високорідні Ельдар, які колись припливли з-за Моря. Вони жили у Благословенному Краї, а тому не бояться Примар Персня — для них обидва світи поєднані, і їхня влада простягається і на зриме, й на невидиме.

— Там, біля Броду, мені наче привиділася сяюча біла постать — вона одна не розпливлася, як усі інші. Отож то був Глорфіндель?

— Так, на мить ти побачив, який він у іншому світі. Глорфіндель — славетніший з Перворожденних, витязь з роду ельфійських володарів. Так, є ще сила, здатна протистояти моці Мордору, і в Рівенделлі, і в інших місцях. Гобітанія теж наділена силою — іншого роду. Але якщо справи й надалі підуть, як зараз, усі ці місця перетворяться невдовзі на обложені острівці. Володар Мордору не приховує своєї сили… — Гандальф підвівся й стріпнув головою так, що борода наїжачилася щіткою. — І все ж таки ми не повинні втрачати мужності. Якщо я не заговорю тебе на смерть, ти скоро одужаєш і зможеш пожити поки що тут у Рівенделлі, без усіляких турбот.

— Мужності в мене ніякої немає, і втрачати нема чого, але я ні про що зараз і не турбуюся і, мабуть, ще посплю, [235] тільки ти розповіси, як там наші й чим усе скінчилося біля. Броду — тоді я тобі дам спокій на якийсь час, а доти й очей не стулю!

Гандальф підсунув крісло до ліжка й уважно подивився на Фродо. Обличчя хворого вже порожевіло, очі були ясні — до нього повернулися й тяма, й пам'ять. Судячи з посмішки, з ним, безперечно, усе було добре. Але око мага помітило невеличкі зміни, слабкий натяк на прозорість, особливо на лівій руці, яка лежала поверх ковдри.

— Цього слід було чекати, — пробурмотів Гандальф- Але ж ще не пройдено й половини шляху… Що ж стане з ним у кінці, того й Елронд не передбачить. Сподіваюсь, нічого лихого не трапиться. Для тих, хто наділений даром бачення, він стане подібний кінві, наповненій чистим світлом… — Уголос він сказав: — Ти маєш чудовий вигляд. Я ризикну ще побалакати без дозволу Елронда. Але врахуй — дуже коротко, а потім тобі треба поспати.

Отже, ось що трапилося, наскільки я зміг розібратися. Щойно ти припустився навскоки, Вершники рушили прямо до тебе. Вони побачили тебе самі, без допомоги коней: ти ж бо вже стояв на порозі примарного світу. І Перстень притягав їх. Твої друзі відсахнулися вбік, щоб не потрапити під копита. Вони розуміли: якщо білий кінь не впорається, тобі не врятуватися. Вершники мчали надто швидко, і їх було забагато — не доженеш, не зупиниш. Безкінними навіть Глорфіндель і Арагорн удвох не встояли б проти всієї Дев'ятки разом. Тому вони дали Кільценосцям промчати осторонь, а тоді кинулися навздогін. Неподалік від Броду біля дороги є невеликий вибалок, прикритий хирлявими деревцями. Там поспіхом розпалили вогнище, бо Глорфіндель знав, що ріка не дасть Вершникам переправитися, і ті, хто застрягне на березі, припадуть на його долю. Як тільки ріка завирувала, він вибіг на дорогу, а за ним Арагорн і всі інші, з палаючими головнями в руках. Затиснуті між вогнем і водою, побачивши ельфійського витязя, який у гніві відкрив своє справжнє обличчя, Кільценосці знітились, а їхні коні очманіли. Трьох знесло першою ж хвилею потопу, інших затягли у воду й скинули власні ж коні.

- І тепер їм гаплик?

— Ні, - зітхнув Гандальф. — Коні, мабуть, загинули, а без них Вершники майже безпорадні. Однак самих Примар Персня так легко не знищити. Зараз, зрештою, боятися [236] нема чого. Коли повінь відринула, твої друзі переправилися й знайшли тебе на береговому урвищі: кінь стояв поруч, сторожив, а ти лежав долілиць, холодний, блідий, накривши собою зламаний меч. Вони злякалися, що ти вмер або й того гірше, і обережно повезли тебе до Рівенделлу. На півдорозі їх зустріли ельфи Елронда.

— А хто влаштува? потоп?

— Сам Елронд. Ріки цієї долини під його владою, і коли потрібно охоронити Брід, він може підняти їхні води. Тільки-но вождь Дев'ятки послав коня на переправу, ріка розлютилася. Чесно кажучи, і я додав до картини кілька штрихів. Може, ти помітив — хвилі стали великими білими кіньми із сяючими вершниками, а вода котила сотні великих каменів. Як вони скреготали! На мить я навіть занепокоївся, чи не занадто сильний гнів ми розпалили? Тільки б повінь, вирвавшись із шор, не скрутила заодно й вас усіх… Велику, хоч приховану, силу мають води, що живляться віковічними снігами Імлистих Гір!

— Так, тепер пригадую, — сказав Фродо. — Жахливе ревіння там стояло! Ох, думаю, потону, а зі мною — і друзі, і вороги… Але тепер хоча б усе добре?

Гандальф кинув на Фродо побіжний погляд, але той заплющив очі.

— Так, зараз — на якийсь час — ви у безпеці, - підтвердив маг. — Скоро буде великий бенкет і свято на честь перемоги біля Бруїненського Броду, і вам усім призначені там почесні місця.

— Чудово! Я просто дивом дивуюся, чому Елронд, і Глорфіндель, і різні поважні особи, не кажучи вже про Блукача, стільки про нас турбуються й так прихильні до мене!