Хранителі Персня

ПОВСТАНЬ! ПОВСТАНЬ!

Здалека долинав відгук інших ріжків. Тривога поширювалась. Чорні постаті втекли. На ґанку вони упустили гобітанський плащ. По дорозі, застукотіли підкови, коні пішли підтюпцем і зникли у темряві. По всій окрузі сурмили ріжки, перегукувалися голоси, тупотіли на бігу ноги. Але Чорні Вершники мов вихор неслися до Північних воріт. Нехай собі гуде малий народець! Саурон розбереться з ними пізніше. Зараз вони мають інше доручення: вони знали, що оселя пуста; Перстень зник. Потоптавши сторожу біля воріт, вони залишили Гобітанію.

Ще до півночі Фродо прокинувся від глибокого сну, зненацька, немов якийсь звук або чиясь присутність збентежила його. Він побачив, що Блукач сидить у кріслі насторожений; очі його поблискували у світлі яскравого вогню, але він не ворухнувся й не подав ніякого знаку.

Фродо знову заснув; але в його сни в ту саму мить проник свист вітру та стукіт галопуючих коней. Вітер стрясав увесь будинок; здалека приніс він несамовитий поклик ріжка. Фродо розплющив очі й почув веселе кукурікання півня на подвір'ї заїзду. Блукач відсмикнув фіранки, відхилив віконниці. Крізь розчинене вікно увійшло в кімнату досвітнє світло разом з холодним повітрям.

Блукач розбудив гобітів і повів оглянути спальні. Вони швидко впевнилися, що добре зробили, коли вчора прислухалися до його поради: шибки у вікнах були розбиті, постелі розкидані, а валики розпороті й покидані на підлогу; брунатний килимок був розідраний на шматки.

Блукач відразу ж пішов покликати хазяїна. Барбарис, сонний і переляканий, вночі навіть очей не зімкнув, якщо вірити його запевненням, але нічого не чув.

— Скільки живу, такого не бачив! — жахався він, здіймаючи руки. — Де ж це бачено, щоб постояльці не могли спати у своїх ліжках, та щоб новісінькі валики рубали, та все таке! До чого ж ми дожилися! [190]

— До смутних часів, — сказав Блукач. — Але щойно ми заберемося звідси, тебе залишать поки що у спокої. А підемо ми негайно. Снідати не будемо — приготуй щось, щоб перехопити нашвидкуруч. За кілька хвилин ми будемо готові.

Хазяїн поквапився вивести поні та зібрати «закуску». Але швидко повернувся, дуже засмучений: поні зникли! Стайня стояла відчинена навстіж, і всі поні розбіглися — не тільки їхні власні, але взагалі усі, й коні теж.

Новина збентежила Фродо. Нічого було й думати дійти до Рівенделлу пішки, маючи позаду кінну погоню. Вже простіше доскочити до Місяця! Блукач помовчав, дивлячись на гобітів так, неначе зважував їхню силу й мужність.

— Поні все одно від коней не втекли б, — сказав він нарешті, наче відповідаючи на думки Фродо. — Тими шляхами, які я обираю, пішки йти буде лише трохи повільніше, ніж верхи, у всякому разі я запропонував би вам спішитися. Турбує мене тільки запас провізії. Поповнити його не можна буде аж до самого Рівенделлу, а тягти вантаж доведеться на собі, й вантаж чималий — адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, а не навпростець. Скільки ви зможете підняти?

— Скільки треба, стільки й піднімемо, — сказав Пін; намагаючись виказати більше впевненості, ніж відчував насправді.

— Я один за двох можу нести, — з викликом сказав Сем.

— А чи не можна якось зарадити цьому лихові, пане Барбарис? — спитав Фродо. — Може, знайдеться у селищі пара поні або хоч один — для вантажу? Наймати незручно, а ось купити можна, — і він відразу почав підраховувати, чи вистачить в нього грошей.

— Важко це, — зажурився хазяїн. — На всю Бригору їздових поні — один-два, та й годі. До того ж вони утримувались у моїй стайні і втекли разом з усіма. А в'ючних тут замало, і ніхто вам їх не продасть. Але ми спробуємо. Зараз пошлю Боба, хай пошукає.

— Добре, — неохоче згодився Блукач, — так і зробимо. Без поні, хоч би єдиного, ми, певно, далеко не зайдемо. Але це означатиме — прощавай, намір піти рано та непомітно. Тепер усі будуть знати, коли ми вирушимо, наче про те сурмами звістили! Безперечно, на те й розраховано. [191]

— У цьому є маленька втіха, — зауважив Меррі, - а може, вийде й велика: тепер ми сядемо до столу та як слід поснідаємо. Давайте-но сюди Ноба!

Врешті-решт, вони затримались майже на чотири години. Боб повернувся зі звісткою, що ані коня, ані поні дістати неможливо — хоч задля дружби, хоч за гроші, - крім як у Білла Терника.

— Конячка в нього стара, заморена, — розповів Боб, — але ж йому відомі ваші обставини, отже, здере за неї утроє. Вже повірте, я цього Терника знаю як облупленого!

— Терник? — сказав Фродо. — А це не пастка? Не поскаче його тварюка просто до нього з усім нашим майном, або допоможе вистежити нас, чи ще щось?

— Це малоймовірно, — заспокоїв його Блукач. — Коли вже якась тварина його здихається, то повертатися не захоче, можу присягнутися. Радше добродій Терник захотів поживитися. Ми не маємо з чого вибирати. Головне, щоб коник не здох у найближчі дні,

— Скільки він за нього хоче?

Білл Терник заправив тридцять срібних монет — це й справді було втричі більше, ніж давали у тих краях за поні. Конячка виявилася кощава, заморена і зажурена, але, здається, вмирати поки що не збиралася. Заплатив за неї Барбарис, та ще вісімнадцять монет запропонував Меррі, щоб відшкодувати втрату. Він був людиною чесною і заможною, як на бригорянську мірку, але тридцять срібних монет складали для нього відчутну втрату, тим більш прикру, що вони дісталися шахраю Тернику.

Пізніше, щоправда, ця втрата обернулася на зиск. Назовсім украли тільки одного коня, всі інші просто порозбігалися, і їх зловили у різних кутках навкруги селища. Поні Брендібока втекли далі за всіх: маючи здоровий глузд, вони добігли аж до Могильників, до свого рятівника-Товстунчика, й потрапили під опіку Тома Бомбадила. Коли ж чутки про події у Бригорі дійшли до лісу, Бомбадил відіслав їх усіх Барбарисові; так йому дісталися за дуже помірну ціну п'ять чудових поні. У Бригорі ш довелося, щоправда, багато працювати, але Боб старанно доглядав за ними, й вони влаштувалися зовсім непогано, уникнувши важких та небезпечних мандрів. Утім, і до Рівенделлу не потрапили також. [192]

Та це все було потім, а тоді Барил Барбарис був певний, що гроші його пропали задурно. Непокоїло його й те, що постояльці зчинили великий рейвах — прибульці з півдня лишилися без коней і голосно звинувачували хазяїна, доки не з'ясувалося, що вночі зник також один з їхніх супутників — косоокий приятель Білла Терника. Підозра відразу ж упала на нього.

— Підібрали на дорозі конокрада, привели до мого дому, — обурювався Барбарис, — і на мене ж кричите! Відшкодували б краще збитки! Попитайте Терника, хай скаже, куди дівся ваш пречудовий родич!

Але виявилося, що, власне, ніхто не мав косоокого ні за друга, ні за родича, і навіть не могли пригадати, коли ж це він затесався до їхнього товариства.

По сніданку гобіти перепакували свої речі, зібрали запас на довгу подорож. Була майже десята година ранку, коли вони нарешті вирушили, і вся Бригора збуджено гула. Таємниче зникнення; напад Чорних Вершників; пограбування стайні та, нарешті, звістка, що слідопит Блукач найнявся провідником до загадкових гобітів — тих подій вистачило б на багато нудних років наперед. Майже усі мешканці Бригори та Загаю, а дехто навіть з Балки і Далеких Дуг з'юрбилися вздовж Дороги, щоб на власні очі побачити, як вирушають мандрівники. Постояльці заїзду повисипали на ґанок та позвішувалися з вікон.

Зваживши на все це, Блукач змінив свій намір і повів маленький загін спершу по Тракту; Якби вони йшли відразу навпростець, було 6 ще гірше — половина люду повалила б за ними — подивитися, куди це вони прямують, та простежити що не потоптали чужі поля.

Вони попрощалися з Нобом і Бобом, щиро подякували шановному Барбарисові за допомогу. «Добре було б зустрітися ще раз, як усе владнається, — сказав Фродо. — Мені було б так приємно пожити спокійно у вашому заїзді!

Засмучені та пригнічені, йшли вони на очах натовпу: Не всі обличчя мали дружній вигляд, не всі слова, що бриніли за їхніми спинами, були лагідними. Але здавалося, Що Блукача в селищі побоювалися: ті, на кого він кидав погляд, вмить змовкали та посувалися назад. Він ішов попереду, поряд з Фродо, за ним — Пін та Меррі, а позаду [193] Сем вів поні навантаженого настільки, наскільки їм дозволило сумління. Але, схоже, зміна власника тільки втішила конячку. Сем у задумі гриз яблуко. Кишені в нього буяй геть напхані — це був прощальний подарунок від Ноба й Боба. «Яблучка — на поході, люлечка — на привалі, - казав він. — Але, на жаль, ані того, ані другого надовго не вистачить…»