Хранителі Персня

Високо у небі пливло сузір'я Реммірат, Зоряна Сіть, поволі виплив з-за туману рубіновий Боргіль, невгасимий самоцвіт. Потім легенько дмухнув вітер, туман розсіявся, й засяяв понад світом Небесний Мечоносець Менельвагор у мерехтливім вінці. Ельфи заспівали усі разом, під деревами несподівано спалахнуло яскраве полум'я.

— Йдіть сюди! — покликали ельфи гобітів. — Та йдіть же! Настала година розваг та бесід! [93]

Пін сів і протер очі; спросоння йому стало холодно. Один з ельфів постав перед ним і сказав:

— Вогонь горить і стіл чекає на дорогах гостей!

На південному боці галявини гілля дерев так переплелося, що утворилося справжнє склепіння. Стрункі стовбури підтримували його, як колони. Посередині палало багаття, а довкола смолоскипи розливали рівне золотаве й сріблясте світло. Ельфи сиділи просто на траві чи на кругляках з розпиляних стовбурів; хтось розносив келихи та розливав напої, хтось ставив широкі блюда з горами наїдків.

— Ми пригощаємо вас досить непишно, — почули гобіти, — бо ми далеко від дому. Але якщо доведеться вам завітати до нас, то ми вже подбаємо про те, щоб почастувати вас як слід.

— Та що там! — відповів Фродо. — Я б такі страви подав навіть на день народження!

Згодом Пін майже не міг пригадати, що вони їли та пили, бо найбільше його принаджували осяйні обличчя ельфів та голоси, різні, але однаково чудові; йому здавалося, що він бачить сон наяву. Втім, він запам'ятав хліб — смачніший, ніж білий хліб, що їдять після довгого голодування; плоди, солодші за дичку, але соковитіші, ніж ті, що зростають у садах; він одним духом вихилив кухоль духмяного напою, холодного, як джерельна вода, й золотавого, як полудень улітку.

Сем так ніколи й не спромігся ні описати словами, ні навіть чітко уявити собі, що він думав і відчував тієї ночі, хоч і пам'ятав її як одну з найголовніших подій свого життя. Він тільки й зміг, що сказати Фродо:

— Ох, пане, коли б це я вмів вирощувати такі яблука, то мав би право зватися садівником! Але що мені сподобалося над усе, для душі, то їхні співи, якщо ви розумієте, що я маю на увазі…

Фродо пив, їв та розмовляв з великим задоволенням; але найбільш цікавила його мова ельфів. Він колись дещо вивчив з неї і тепер старанно слухав. Час від часу він дякував ельфам, що прислуговували йому, ельфійською мовою. Вони казали, посміхаючись: «Та він справжній скарб серед гобітів!»

Після вечері Пін скоро заснув; його поклали на м'яку підстилку під наметом переплетеного гілля, там він і проспав до самого ранку. Сем відмовився залишити хазяїна; він умостився, згорнувшись калачиком, біля ніг Фродо і заплющив очі. А Фродо ще довго розмовляв з Гілдором. [94]

Багато чого обговорили вони, минуле й сучасне, й те, що коїться у світі поза межами Краю. Новини Гілдора були здебільшого сумні: тьма насувалася, люди воювали між собою, ельфи залишали Середзем'я. Нарешті Фродо задав найголовніше питання:

— Скажи мені, будь ласка, чи ти не зустрічав Більбо — після того, як він залишив нас?

— Зустрічав, — посміхнувся Гілдор, — навіть двічі. Він розпрощався з нами ось на цьому самому місці. Але ми бачилися ще раз, далеко звідси.

Де саме, він не пояснив, а Фродо не став наполягати.

— Ти замовчуєш те, що саме завдає тобі клопоту, — знов заговорив Гілдор. — Але я дещо знав раніше, а ще більше зрозумів з твого обличчя та думок, що криються за твоїми питаннями. Ти маєш намір залишити Гобітанію, але не впевнений, чи ти в змозі виконати те, що замислив, і чи повернешся взагалі додому. Так чи ні?

— Так, — сказав Фродо. — Але я сподівався, що моя мандрівка — це секрет, відомий лише Гандальфові та вірному Семові…

Він поглянув на Сема — той злегка похропував уві сні.

— Від нас твої секрети до Ворога потрапити не можуть, — сказав Гілдор.

— До чого тут Ворог? Невже тобі відомо, навіщо я залишаю Край?

— Я не знаю суті твоєї справи; але те, що Ворог переслідує тебе, я зрозумів, як не дивно мені це здалося. Й хочу попередити: біда не тільки женеться за тобою — вона попереду, вона з усіх боків.

— Ти маєш на увазі вершників? А я ж відчув, що вони — слуги Ворога! Але хто вони такі?

— А Гандальф не розповів тобі?

— Не можу пригадати нічого подібного.

— Ну, тоді й мені краще нічого не казати, щоб острах не завадив тобі йти уперед. Бо ти вирушив, здається, вчасно — чи, може, трохи запізнився. Тепер тобі треба поспішати, ніде не затримуватися і не відступати. Межі Краю вже не захистять тебе віднині.

— Краще б ти розповів мені все що можеш, ніж оті недомовки! — вигукнув Фродо. — Бо вони вже так мене налякали, що більше не можна! Звичайно, я готувався зустрітися з небезпекою; але ж не тут, не вдома! Невже тепер гобіт уже не може спокійно пройти від Водиці до Ріки? [95]

— Але ж ця земля належить не тільки вам, — сказав Гілдор. — Жили тут інші народи раніше, ніж прийшли гобіти, та будуть жити, коли ви зникнете. Світ широкий; ви можете відгородитися від нього, але не можна примусити його навіки залишитись за огорожею!

— Я знаю… Але тут все здавалося таким надійним та знайомим! Що ж тепер маю робити? Я намагався таємно залишити Край та дійти до Рівенделлу. Але ми ще не дійшли й до Забоччя, а мене вже вистежили!

— Я вважаю, що міняти наміри не варто, — сказав Гілдор. — Ви можете здолати дорогу по Тракту. Адже кращої поради, ніж Гандальф, вам ніхто не дасть. Я не знаю, від чого ти втікаєш, а тому не можу здогадатися, що вдіють переслідувачі. А Гандальф усе це повинен знати. Сподіваюся, ти зустрінешся з ним раніше, ніж остаточно залишиш Гобітанію?

- І я теж сподіваюся. Але у цьому головне ускладнення: бо я вже здавна чекав на Гандальфа. Ми умовилися зустрітися у Гобітоні ще за два-три дні від сьогодні, але він так і не прийшов. Тепер я все міркую, що мало скоїтися. Чи я повинен чекати на нього?

Гілдор довго мовчав, аж нарешті відповів.

— Не подобається мені цей збіг обставин. Коли Гандальф запізнюється, то недобра ознака. Але з давніх-давен існує правило: не совати носа у справи мудрих, бо вони проникливі та гнівливі. Отже, вирішувати тобі: чи йти, чи чекати.

— А в нашім краю ще кажуть, — додав Фродо, — що «ельфійська порада проста — їж чи з голови, чи з хвоста».

— Ось як? — посміхнувся Гілдор. — Ельфи намагаються уникати необачних порад, бо порада — подарунок небезпечний, навіть коли мудрий радить мудрому, а лиха вдача може підстерігати на будь-якому шляху. Чого ж ти хочеш від мене? Вельми скупо говорив про себе, як же я можу розсудити, що для тебе найкраще? Втім, якщо вже ти наполягаєш, ось тобі моя дружня порада: йди відразу, не зволікай. А якщо Гандальф не з'явиться, не йди сам. Візьми с собою тих, хто цього сам захоче і не підведе. Ось тепер маєш бути вдячним мені, бо цю пораду я даю мимо волі. Ельфи мають власні турботи й скорботи, справи гобітів та всіх інших смертних мало їх торкаються. Шляхи наші не часто пересікаються, хоч випадково, хоч навмисне. Але наша зустріч здається мені зовсім не випадковою, хоч мета її мені незрозуміла; саме тому я не хотів казати забагато. [96]

— Дякую, дякую, — сказав Фродо, — але краще б ти мені пояснив, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то, мабуть, ще довго не побачуся з Гандальфом, отож мені варто б знати, яка небезпека на мене чекає.

— Чи тобі ще не досить, що вони — слуги Ворога? — здивувався Гілдор. — Втікай від них! Не розмовляй з ними! Вони смертельно небезпечні. Не розпитуй мене більше. Серце моє чує; раніше, ніж уся ця історія скінчиться, Фродо, син Дрого, дізнається про цих страшних істот більше, ніж Гілдор Інглоріон. Хай береже тебе Елберет!

— Але деж мені здобути належної хоробрості? — зітхнув Фродо. — Це мені найпотрібніше.

— Хоробрість часто пробуждується зовсім несподівано, — сказав Гілдор. — Бережи надію! А тепер лягай спати. Вранці ми підемо далі, але сповістимо усіх наших родичів, що теж мандрують, — вони будуть знати про вас та триматися напоготові. Нарікаю тобі ім'я Друг Ельфів; і хай зорі осяють кінець твого шляху! Випадкові зустрічі рідко приносять нам таке задоволення, як сьогодні, бо приємно чути Стародавню Мову з вуст інших мандрівників цього світу!