Хранителі Персня

День прийшов тихий та сумний. Неквапно розгортався блідий світанок, розливаючи тьмаве світло без тіней. Над рікою знявся туман, білою поволокою затяг землю; протилежний берег став зовсім невидимим.

— Взагалі я терпіти не можу туману, — сказав Сем, — але цей нам дуже до речі. Тепер, може, поталанить піти так, щоб ці трикляті гобліни нас не помітили.

— Добре, аби так сталося, — відізвався Арагорн. — Але якщо туман хоч трохи не розійдеться, нам буде кепсько: щоб пройти Сарн-Гебір та дістатися до Емін-Мейлу, треба додержуватись напрямку якомога точніше.

— Не бачу, навіщо нам лізти на пороги та взагалі пливти далі, - втрутився Боромир. — Якщо ми вже під Емін-Мейлом, можна покинути ці шкарлупки та рушити на південний захід. Перейдемо Ентулу, а там вже починаються наші землі.

— Якщо підемо до Мінас-Тіріту, зробимо саме так. Але ми ще не домовились. До того ж цей шлях може виявитися труднішим, ніж ти уявляєш. Долина Ентули пласка та багниста, — якщо йти пішки та з вантажем, туман стає смертельно небезпечною перешкодою. Я б не покидав човнів, поки це не стане конче потрібно. Ріка — не дорога, на ній хоча б не заблукаєш!

— Але східний берег захоплений Ворогом, — заперечив Боромир. — Навіть якщо ти пройдеш за Стовпи Аргонату та дістанешся живим до Кремінь-скелі, що далі? Перескочиш водоспади та приземлишся у болотах?

— Ні, просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу та знов пустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, — чи навмисне забув? — про Північні Сходи та високе сидіння Амон-Хину? Вони існують від часів великих королів! Отже, я хочу навідатись туди, перш ніж визначу свої плани. Може статися, що там якийсь знак підкаже нам рішення.

Боромир довго сперечався, але згодився, коли виявилось, що Фродо готовий іти за Арагорном, куди б той не пішов. [411]

— У Мінас-Тіріті не заведено покидати друзів у скруті. А без мене ви не обійдетесь, якщо хочете досягти Кремінь^-скелі. До цього високого острова дійду я з вами, але не далі. Звідти повернуся додому — один, якщо ніхто не захоче винагородити мене за труди, стати мені за товариша.

Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Ара-горн з Леголасом відразу підуть берегом, а інші посторожать човни. Арагорн сподівався знайти стежку, якою можливо перетягти човни та в'юки на спокійну воду нижче, за порогами.

— Ельфійські човни, можливо, не потонуть, та тільки ми, скоріш за все, живими Сарн-Гебір не проминемо. Досі це нікому не вдавалося. А доріг тут нема — навіть за часів величі Гондору його володіння не простягались поза Емін-Мейл. Але десь на цьому березі має бути волок. Він точно не зруйнований: ще зовсім недавно, поки тут не з'явилися орки, люди часто плавали на легких човнах з Глухомані до Осгіліату.

— На моїй пам'яті мало плавали до нас з півночі, і орки гасають на тім боці, - сказав Боромир. — Навіть якщо ти волок відшукаєш та вирушиш далі, небезпека буде зростати з кожною милею.

— Так само, як на будь-якому шляху на південь, — заперечив Арагорн. — Чекайте на нас протягом дня. Якщо не повернемось, значить, нас уже нема серед живих. Тоді оберіть нового проводиря та рушайте за ним.

З важким серцем стежив Фродо, як Арагорн з Леголасом лізли по крутосхилу та зникали у тумані; однак побоювався він даремно: не минуло й трьох годин, як, десь опівдні, розвідники повернулись, виринувши з туману.

— Все гаразд, — сказав Арагорн, спустившись до човнів. — Ми знайшли стежку, вона веде до зручного причалу, зовсім цілого. Відстань невелика; пороги починаються на півмилі нижче, а тягнуться трохи більше милі. Далі ріка спокійна, хоча течія й швидка. Найскладніше — це перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його теж, але він досить далеко, під стіною скель, від берега сажнів за сто. Північного причалу ми не знайшли. Якщо він досі існує, то ми, мабуть, проґавили його в пітьмі вчора вночі. А якщо зараз попливемо назад проти течії, то у тумані можемо знову проминути його, тоді всі зусилля йдуть нанівець. На жаль, прийдеться відійти від ріки та добуватися до волока, як вийде. [412]

— Це було б складно, навіть коли б тут були тільки люди, — зауважив Боромир.

— А все ж таки це треба зробити.

— Треба — зробимо, — сказав Гімлі. — Запам'ятай, Боромире: на важкому шляху людина відстане, а гном пройде, навіть з тягарем удвічі важчим, ніж він сам!

Завдання дійсно було важким, але загін його здолав. Човни розвантажили, речі перенесли нагору, де берег був майже рівний. Потім човни витягли з води та понесли. З якої деревини, якого дерева, що росте у землях ельфів, зробили їх, навіть Леголас не знав; міцне, воно мало на диво малу вагу: Меррі з Піном удвох змогли пронести свій човен по рівній дорозі. Але на підйомі були розкидані брили вапняку, ґрунт між ними вкривали чагарник та трава, а зарості ожини на крутих схилах змінювалися багнистими калюжами — вода точилася з верхніх терас; щоб протягти там човни, знадобились зусилля двох чоловіків.

Боромир з Арагорном зайнялися цим, а інші, кожен на свій лад, видряпались з вантажем за ними слідом. Нарешті все доставили до стежки, а тоді вже всім загоном рушили уперед без особливих перешкод, якщо не рахувати верескових кущів та кам'янистих осипів. Туман ще висів над тріщинуватими бескидами, покривав ріку: вона, невидима, клекотіла зліва, обминаючи зубці Сарн-Гебіру. Двічі мусили вони ходити туди та назад, перш ніж усе перенесли благополучно на південний причал.

Там волок знов завертав до води та полото спускався у маленьку неглибоку затоку, вириту не людськими руками, а струменями, що падали з Сарн-Гебіру по низькому хвилелому. Він далеко видавався у воду, а за ним здіймалась крута скеля, не залишаючи проходу для піших.

Минув південь, наближались похмурі сутінки. У тумані вирували, ревли пороги. Мандрівники сиділи біля води. Вони втомилися, хотіли спати, на душі в них було похмуро, як і навкруги.

— Ну, ось ми й на місці, - буркнув Боромир. — І тут мусимо провести ще одну ніч, бо нам треба добре відпочити. Як би не хотів Арагорн пливти через Аргонат уночі — ми усі занадто втомилися, крім, ясна річ, невтомного гнома.

Гімлі не відповів — він сидів, клюючи носом.

— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Арагорн. — Завтра знов мусимо пливти удень. Якщо тільки [413] погода не зміниться, не підведе нас, встигнемо вислизнути невидимо для будь-яких очей зі східного берега. Але сьогодні треба попарно чатувати: три години спимо, одну — стережемо.

Вночі не трапилось нічого страшнішого за дрібний дощичок за годину до світанку. Коли розвиднілось, Храни-телі відпливли, намагаючись триматися ближче до західного берега. Туман рідшав, але берегові стрімчаки ледь проглядали — спочатку низькі, вони зростали, перетворюючись на стіни, омиті стрімкою течією. Опівдні хмари спустилися нижче, пішов сильний дощ. Щоб човни не залляло, натягли шкіряні покришки й попливли далі, поклавши весла; ні попереду, ні обабіч нічого не було видно за сірою струмистою завісою. Але дощ незабаром ущух. Помалу небо проясніло, потім хмари розповзлися, їхні скуйовджені пасма попливли на північ, догори проти течії. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами. По виступах та вузьких щілинах де-не-де ліпились до каміння тоненькі дерева. Річне корито стало вузьким, течія прискорилась. Тепер, що б не скоїлось, вже неможливо було ані звернути, ані зупинитись. Зверху голубіло небо, а попереду поставали, заступаючи сонце, гори Емін-Мейл — здаля вони здавалися щільною стіною.

Потім Фродо побачив вдалині дві великих скелі, схожі на вежі чи стовпи — широкі, зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними відкривався вузький прохід. Ріка потягла човни туди.

— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — підхопився Арагорн. — Нас несе до них. Тримайте човни в одну лінію та подалі один від одного. Не виходьте із стрижня!

Чим ближче, тим скелі ставали вищими і все більше нагадували Фродо мовчазних та грізних гігантів. Згодом він упевнився, що це насправді гіганти: стародавні майстри вирізьбили їх, і ані сонце, ані дощі незчисленних зим не стерли величних рис. На могутніх підвалинах, що підіймались із води, стояли двоє королів; сліпі очі з-під вищерблених брів усе ще похмуро дивилися на північ. Обидва здійняли ліву руку у застережному жесті, а в правиці тримали сокиру; їхні голови увінчували шоломи з короною; тріщини сіткою оплели ці кам'яні корони. Великою силою [414] та гідністю віяло досі від цих мовчазних стражів королівства, що давно вже зникло у хвилях часу. Трепет охопив Фродо, він зіщулився, прикрив очі й не наважився поглянути, коли підпливли ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни закружляли, тендітні та легкі, як осіннє листя, у вічній тіні лицарів Нуменору. Так увійшли вони до розкритих темних Воріт.