Мартін Іден

На початку обіду Мартін переважно мовчав, силкуючись вирішити, як йому бути. Він не знав, що цим підводив Артура, котрий напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але що турбуватися, мовляв, нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Іденові й на думку не спадало, що її брат здатний на таке лицемірство, а надто після того, як він виручив його з неприємної історії. Отже, сидячи за столом, він ніяковів за свою невмілість і водночас був зачарований усім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти — це щось більше, ніж звичайна життєва функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть. То була їжа, та й годі. А на цьому обіді він задовольняв свою любов до краси, бо тут їдження було функцією естетичною, ба навіть інтелектуальною. Розум його був збентежений. Мартін чув слова, значення яких не розумів, і такі слова, що їх подибував лише в книжках, — жоден чоловік і жодна жінка, яких він знав, не були так розвинені, щоб уживати їх. Коли ті слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини — її родини! — він аж тремтів од захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках,— усе це, виявляється, правда. Він був у тому дивному й блаженному стані, коли людина бачить, як її мрії перестають бути мріями і втілюються в життя.

Ніколи ще Мартін не почував себе на таких висотах і, не виступаючи на перший план, слухав, спостерігав, тішився, а на запитання відповідав дуже коротко: їй — «так, міс» і «ні, міс», а її матері — «так, мем», «ні, мем». У розмові з її братами він насилу стримувався, щоб не казати «так, сер» і «ні, сер», засвоєні на морі. Але юнак відчував, що це недоречно, що цим він визнав би себе за нижчого, а куди ж то годиться, раз він хотів здобути її. Зрештою, так йому й гордість підказувала. «Їй-богу, я не згірший за них,— казав він собі,— а що вони багато знають, то я теж можу їх дечого повчити». Але як тільки вона або її мати зверталися до нього, називаючи «містер Іден», Мартін забував про свою гордість і весь спалахував та сяяв од радості. Отже, й він культурна людина, і обідає у товаристві, про яке раніш тільки читав у книжках. Та він немовби і сам ставав героєм з книжки і зазнавав дивних пригод, змальованих на друкованих сторінках оправлених томів.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур, він більше скидався на смирне ягнятко, аніж на дикуна,— Мартін сушив собі голову тим, як поводитися далі. Він зовсім не був смирним ягням, і не в його натурі, сильній і владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише тоді, коли була крайня потреба, і мова його дуже нагадувала його ж таки перехід з вітальні до їдальні: він раз по раз затинався, шукаючи в своєму багатомовному словнику відповідного слова, а знайшовши, боявся, що не зуміє його як слід вимовити, інші ж здавалися йому незрозумілими для цього товариства або грубими й різкими. Його весь час гнітила свідомість, що така нескладність у мові робить його якимсь йолопом і не дає висловити те, що він почуває й думає. Його любов до волі повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комірця. Мартін був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, і творчий дух його був бунтівливий і завзятий. Його швидко опановували різні ідеї, що бились у породових муках, аби набрати виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і здавна знайомі йому слова злітали з його уст.

Щоб збутися лакея, котрий весь час стовбичив у нього за спиною, нав'язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й різко:

— Пау!

На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але одразу опанував себе.

— Мовою канаків це означає «годі», «доволі». Так якось ненароком у мене вихопилося, — пояснив він.

Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі:

— Я прибув сюди на тихоокеанському поштовому пароплаві. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П'юджет Саунду працювати, мов неграм. Вантажили «мішаний фрахт», коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру.

— Та я на це не дивлюся,— поспішила сказати вона.— Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки.

Обличчя йому спалахнуло. Він зрозумів це як натяк ще на одну його ваду.

— Так,— винувато промовив він,— кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це. Відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що.

— То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулися на допомогу Артурові, чужій вам людині, — мовила Рут, помітивши його збентеження, але не знаючи причини.

Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові.

— Це дрібниці,— озвався.— Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки. Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а в декого з них не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу...

Він раптом замовк з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п'яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що став посміховиськом, і почав ще завзятіше міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг розмовляти їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, однак згодом навчиться. В цьому Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом'якшуючи вирази, щоб присутні його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін Іден спитав:

— Що таке «триг»?

— Тригонометрія, — відповів Норман посміхаючись,— частина вищої «матики».

— А що таке «матика?» — було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.

— Математика — ну, арифметика, — пояснив той. Мартін Іден кивнув головою. Здавалося, на мить він зазирнув у безмежну глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутно реальних форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, яку вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п'янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам'ятав своє рішення. Уперше за весь вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, змальовуючи те життя, яке знав.

Він був матросом на контрабандистській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді і грубі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм пом'якшувався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами.