Страница 31 из 47
Починаючи з цієї миті, в рапорті Яковенко намагався передати всі події точно і повністю: «Коли налетів ураган, я розгубився. Забув про все. Це були жахливі хвилини».
За ту невловимо коротку хвилю, поки він висів у повітрі над капітанським містком, очі Яковенкові доконали чуда: вони встигли охопити все, що діялося навколо, відкинули несуттєве, вирізнили те, чим слід зацікавитися; Яковенко ще раз (хоч у це важко повірити), майже спокійно, немов сидячи на сеансі блискавичного кінофільму, де кадри змінювалися з швидкістю десятків тисяч за секунду, побачив, як, навіщось розчепіривши довгі худі пальці, пнеться проти вітру лоцман, як вибирається з кутка, куди його закинуло, і хоче дістатися до покинутого стерновим штурвала; він побачив стернового, скорене, зболене, безпорадне тіло десь унизу під ним; сяйнув йому в очі заспокійливий полиск міді компасного картуша (тільки компасна стрілка не піддалася загальному збожеволінню, яке запанувало на «Оміросі», її сизий остряк уперто вказував на північ, де тепер був затишок і спокій, а не сум'яття й розпанаханість, як на півдні, куди прямувало нещасне судно); найважливіше ж (і з цього Яковенко відразу скористався), що він побачив капітана. Капітан стояв коло тумби машинного телеграфу, наче вгвинчений у поміст. Якби Яковенко не бачив перед цим, як той вилетів з крісла і як рвав ручки телеграфу, а потім метався по містку, то тепер міг би подумати, що коло тумби стоїть не живий чоловік, капітан судна, а пам'ятник йому, такий важкий, так міцно примуцьований, що його навіть неспроможний зсунути з місця ураган. Але капітан спростовував саме припущення про пам'ятник. Він жив, він діяв, він боровся! Наставляв проти вітру свого чудернацького козирка, надував щоки, сам мовби роздувався більше й більше, наче великий і важкий птах, застуканий бурею.
Яковенко не мав часу роздумувати над поведінкою капітана, не встиг навіть здивуватися, яким чудом тримається так спокійно капітан на помості. Сам уже падав на поміст так само, як безпорадний стерновий, сам би опинився серед подоланих і нещасних, а він не хотів цього, не хотів, не хотів! І тому в останню мить устиг відчайдушно рвонутися кудись убік рукою і вчепився в капітана.
Жодна сила не могла тепер відірвати Яковенка від старого! Вірив у його досвідченість, у його спокій, не мав більше в що вірити, вхопився за капітана другою рукою, і той, видно, відчувши цілковиту беззахисність Яковенка, трохи посунувся, дав місце коло тумби І хлопцеві, а сам ще міцніше вгвинтився у поміст і ще методичніше й розважливіше відсапувався, так наче хотів проковтнути ту порцію розшалілого вітру, що судилася йому посеред збаламученого моря.
«Щоб не бути знесеним у море, я вхопився за капітана. Він видався мені найнадійнішим».
Він учепився за капітана, як дитина за материну спідницю. В цю хвилю знав тільки страх. І хоч витримав перший удар шквалу, чомусь вирішив, що загине, бо розскриплений «Омірос» не зможе дорівнятись у своїй міці хоч би навіть своєму капітанові, вже не кажучи про таких, як лоцман Гриша, що вперто силкувався повернути штурвал (куди й навіщо? Хіба не однаково, хіба тут можна розібрати будь-що?).
Однак полохлива думка про загибель існувала сама по собі, а дії Яковенкові були спрямовані все ж таки на те, щоб порятуватися, вціліти, вистояти. Сам би він не загинув, але «Омірос»... Зв'язав свою долю з проіржавленою посудиною, що розпадається вже від п'ятого водяного валу, не треба й дев'ятого ждати!
Тому перший переляк не минав, і діяв Яковенко не свідомо, а скоріше інстинктивно.
Не став згадувати свого короткого ще життя, пересіювати його і перевіювати, як то водиться. Коли ти ще зовсім молодий і коли похмуро стає перед тобою загроза загибелі, несподівано жахаєшся не смерті, яку ти неспроможний осмислити, а свого цілковитого, безслідного зникнення. Як же це так: безглуздо з'явитися на світ, безглуздо зникнути і не лишити по собі жодного земного сліду, нічого, що нагадувало б про тебе? Нічого, нічого, нічого? Ні билини, ні дитини! Нічого, окрім нетривких спогадів у пам'яті людей, які тебе трохи знали. Трохи і мало.
Не треба йому пам'ятників по смерті. Навіть квітів не треба, хоч кожен би помріяв про таке, як писав йому молодший сержант Бенько. Квіти на воді. В Індії є такий звичай. Пускають за водою вінки й гірлянди. Священна ріка, повільні води. Там вірять, що Ганг впадає в рай і туди пливуть квіти, як пам'ять і нагорода для вмерлих. А море! Це велетенська розбовтана до безкраю солона калюжа! Квіти в морі? Розсипані пелюстки, порване листя, потрощені стебла... Розкидане, рознесене, потоплене... І жалко себе, ох, жалко до сліз!.. На нього завжди задивлялися дівчата. Закохувалися. Скороминуще, як усе на світі. Він так і не знав жодної дівчини, жодної дівчини. Скільки втрачених поцілунків! Лічити втрачені поцілунки, ждучи загибелі? Ні, ні, не мав ні часу, ні охоти! Варка, Зіна, Віра... ні, ні!
Капітанове збайдужіння не могло передатися йому, хоч він і тримався щосили за старого, але чим далі спостерігав на перший погляд безглузде вовтузіння лоцмана Гриші коло штурвала, чим довше дивився на його вперте боріння з маленьким коліщатком, поворотам якого слухняно підкорялося незграбне тіло судна (а чи воно так і підкорялося в ці сумні хвилини?), тим далі одходив від нього страх. Він ніколи не бачив довкола себе такого знавіснілого моря і, мабуть, тому так швидко і легко запанікував. Та ось тепер зазнав дивно прекрасного відчуття: коли ти з-посеред розбісілої стихії зачіпаєшся поглядом за свого товариша і твердо впокоюєш себе спогляданням його спокою і його рішучості боротися до кінця.
А коли не бачиш довкола нічого, окрім галасу й паніки?
На капітанськім містку в перші хвилі запанувала була тиха паніка. Стерновий і Стіліанос. Занесені шквалом. Лоцман Гриша і капітан становили табір спокою. Половина на половину, п'ятдесят на п'ятдесят. Яковенко завис між двома половинами. Так само, як картуз Стіліаноса. Картуз згинув десь безслідно, занесений вітром. І Стіліанос та стерновий теж занесені вітром. Яковенко зачепився за капітана, потім його врятувало Гришине самовладання. А думав навіть про смерть! Не думав — просто жахався. Але тепер... Ну, тепер...
Яковенко присоромлено відпустив нарешті капітанову сорочку, за яку був тримався, вхопився за якусь ручку, намагався утвердитися сам, без сторонньої допомоги, борюкався з вітром, хоч як важко було від незвички й невміння... Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння... Його ганяло туди й сюди, мов сухий листок, та легкість тепер була не лише в тілі, а й на серці... Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Ах, як добре було б крикнути це капітанові, щоб він зрозумів, щоб він усе зрозумів... Як чортове насіння... Хай знають усе капітани, і стіліаноси, і греки, і турки, і єлени, і хто там ще... Ось я тут і вже не відступлюся, не піддамся, не випущу з рук, з оцих рук міцних і жилавих — гляньте, гляньте, гляньте!.. Регоче вітер з України! Чортів вітер!.. Лоцман щось кричав. Повернув обличчя до Яковенка, зіпав ротом, як у німому кіно. Це й означало кричати. Ураган знищував усі звуки. Яковенко спробував усміхнутися до Гриші, але ураган стер усмішку з його обличчя... як чортове насіння!.. А лоцман знов і знов хотів прокричатися крізь ураган, а що він не міг цього зробити і не міг кинути штурвал, щоб наблизитися до Яковенка, то Яковенко сам вирішив добратися до лоцмана і спробував ступити перший крок на цьому майже фантастичному шляху. Для цього треба було відірвати одну руку від того, за що тримався, і наосліп пошукати десь за капітаном, огинаючи його, мов для обіймів рукою, щось тривке і надійне. Він так і зробив, запустив руку поза капітаном (вітер був такий щільний, що руку довелося пробивати крізь нього, наче крізь вату), заточився, мало не втрачаючи такої дорогоцінної нині рівноваги, і вперше поглянув униз, на палубу.