Звіробій

— А гуронським бродягам і поготів, — вів далі Чингачгук, радо послухавшись свого друга. — Перекажи гуронським собакам — хай виють голосніше, коли хочуть, щоб делавар знайшов їх у лісі, де вони ховаються, немов лисиці, а не полюють, як належить воїнам. Коли вони стерегли в своєму таборі делаварську дівчину, була причина їх полювати. Та тепер я про них забуду, якщо вони самі не здійматимуть галасу. Чингачгукові не треба клопотатися й ходити в свої села по нових воїнів. Він сам здатен іти по їхньому сліду. Якщо вони не заховають цього сліду під землю, він піде за ними аж до Канади. Він забере з собою Уа-та-Уа, щоб вона пекла йому дичину. Вони вдвох, без допомоги інших делаварів, проженуть усіх гуронів назад у їхню країну.

— Оце депеша то депеша, як кажуть офіцери! — вигукнув Звіробій. — Вона розігріє гуронську кров, а надто тією частиною, де Змій каже, що Уа-та-Уа також ітиме по сліду, аж поки гурони заберуться геть з цих: країв. Та, на жаль, за гучними словами не завжди йдуть гучні діла. Дай боже, щоб ми хоч наполовину були такі хороші, як обіцяємо… А тепер, Джудіт, ваша черга говорити, бо негідники чекають відповіді од вас усіх, окрім, хіба що, бідолашної Гетті.

— А чому не вислухати й Гетті, Звіробою? Вона часто говорить вельми доречно. Індіяни можуть прислухатись до її слів, бо вони шанують таких людей.

— Ваша правда, Джудіт, і ви це добре завважили. Червоношкірі шанують усіх нещасних, а надто таких, як Гетті. Отже, Гетті, коли ви маєте щось сказати, я однесу вашу думку гуронам, і вони почують її точно, немовби з уст шкільного вчителя або місіонера.

Якусь мить дівчина вагалась, а далі відповіла своїм ніжним і лагідним голосом так само серйозно, як усі, хто говорив до неї.

— Гурони не розуміють різниці між білими людьми й собою, — сказала вона, — бо вони б не просили мене та Джудіт прийти й оселитися в їхніх вігвамах. Одну землю бог дав червоним людям, а іншу — нам. Така його воля, щоб кожен жив окремо. Мама завжди казала, що ми неодмінно повинні жити з християнами, коли є така змога, тому нам не можна переселятися до індіянів. Це наше озеро, й ми не покинемо його. Тут поховані наші тато й мама, а навіть найгірший індіянин воліє до смерті залишатися біля могил своїх батьків. Я піду до них іще раз, коли їм так хочеться, і почитаю біблію, але не покину татової та маминої могил.

— Годі, Гетті, годі, цього цілком досить, — урвав її мисливець. — Я перекажу їм точно ваші думки та ваші наміри, і, певен, гурони будуть вдоволені. А тепер, Джудіт, ваша черга, й на тому я виконаю своє доручення.

Очевидно, Джудіт дуже не хотілося відповідати, й це здивувало посланця. Знаючи її вдачу, мисливець аж ніяк не гадав, що дівчина покаже більшу слабодухість, ніж Уа-та-Уа чи Гетті. А проте в її поведінці відчувалася невпевненість, яка трохи збентежила Звіробоя. Навіть тепер, коли їй так недвозначно запропонували висловитись, вона довгенько вагалася й не розтуляла вуст, аж поки глибоке мовчання інших не підказало, з яким неспокоєм вони чекають її слова. Нарешті вона заговорила, хоча все-таки з сумнівом і вкрай неохоче.

— Скажіть мені спершу… скажіть нам спершу, Звіробою, — почала вона затинаючись, — як вплинуть наші відповіді на вашу долю? Якщо ви маєте стати жертвою нашої сміливості, тоді всім нам слід було б говорити стриманіше. Як ви гадаєте, чим це загрожує вам самому?

— Боронь вас боже, Джудіт, з таким же успіхом ви могли б мене запитати, в який бік поверне вітер наступного тижня чи якого віку буде встрелений завтра олень! Можу тільки сказати, що мінги зиркають на мене вельми понуро, але грім гуркоче не з кожної хмари й не кожен подув вітру приносить з собою дощ. Отже, ваше запитання багато легше поставити, ніж відповісти на нього.

— Точнісінько така ж вимога ірокезів до мене, — відповіла Джудіт, зводячись на рівні, мовби вона поборола нарешті свої вагання. — Ви почуєте мою відповідь, Звіробою, коли ми поговоримо з вами віч-на-віч, а це можна зробити тільки тоді, як усі полягають спати.

В голосі дівчини вчувалася несхитна рішучість, і Звіробій мусив погодитися. Він пристав на це вельми охоче, бо невеличке зволікання по суті нічого не міняло. Рада скінчилася, й Непосида оголосив про свій намір чим скорше рушити в дорогу. Йому довелося, однак, зачекати ще не менше години, поки як слід споночіло. Всі повернулися до своїх справ, а мисливець знов заходився вивчати якості вподобаної рушниці.

Та ось настала дев'ята година, й Непосида міг виступати. Замість щиро попрощатися з усіма, він буркнув понуро й холодно лише кілька слів. Невдоволення тим, що йому здавалося безглуздою впертістю Джудіт, каламутилося в його душі, змішуючись з гірким почуттям приниження, якого він зазнав, перебуваючи на озері. Та, як часто буває з грубими й обмеженими людьми, він схильний був винуватити не себе, а інших за свої невдачі.

Джудіт простягла йому руку скорше з радістю, ніж з жалем; делавар та його наречена теж анітрохи не шкодували, що Марч покидає їх. Тільки Гетті безхитро виказала свій глибокий і щирий сум. Сором'язливість і скромність, притаманні її вдачі, змушували дівчину триматися осторонь, аж поки Непосида ступив у човник, де на нього вже чекав Звіробій. Лише тоді Гетті перейшла в «ковчег» і нечутною ходою наблизилась до корми, звідки мало відплисти легеньке суденце. Тут почуття взяли гору над сором'язливістю, й дівчина заговорила.

— Прощавайте, Непосидо! — гукнула вона своїм приємним голоском. — Прощавайте, любий Непосидо! Стережіться, коли йтимете через ліс, і не зупиняйтеся до самого форту. Навколо озера гуронів, далебі, не менше, ніж листя на деревах, і сильного мужчину вони не зустрінуть так ласкаво, як зустрічали мене.

Марч здобув владу над цією слабоумною, але щиросердою дівчиною тільки завдяки своїй вроді. Кволенький розум Гетті не спромігся прозирнути душі цієї людини. Правда, вона вважала, що Марч грубуватий, часом жорстокий, але такий же був її батько, та й інші чоловіки, котрих їй привелося знати. Отже, гадала вона, ці риси властиві всім чоловікам, і поблажливо ставилась до Непосидиних вад. Проте не можна сказати, що Гетті по-справжньому кохала Марча. Він розбудив у ній почуття, яке, безперечно, переросло б у сліпу пристрасть, аби Марч захотів роздмухати тліючу жаринку. Та він майже не помічав бідолашної дівчини й зневажливо говорив про її неповноцінність.

Але цього разу всі, хто залишався на озері, так холодно попрощалися з Непосидою, що турботливий поклик Гетті мимоволі розчулив його.

Дужим помахом весла Марч завернув човника й підігнав його знов до «ковчега». Гетті, чия мужність зросла, коли відплив її герой, не чекала цього й боязко позадкувала від краю корми.

— Ви добра дівчина, Гетті, і я не можу гайнути звідси, не потиснувши вам на прощання руки, — мовив лагідно Марч. — Зрештою, Джудіт нічим не краща за вас, хоч трішечки, може, й вродливіша. А щодо розуму, то коли чесність і щирість у поводженні з хлопцем свідчать про здоровий глузд дівчини, тоді ви варті дюжини таких, як Джудіт; і не тільки Джудіт, а й більшості молодих жінок, котрих я знаю.

— Не кажіть зле про Джудіт, Гаррі! — заблагала Гетті.— Тато помер, і мама померла, тепер ми з Джудіт самі-самісінькі на білім світі. Негоже сестрі лихословити проти сестри чи дозволяти це будь-кому іншому. Тато лежить в озері, мама — теж, і ми не знаємо, коли й нас туди покладуть.

— Вельми слушно, дитино, як майже все, що від вас чуєш. Так от, Гетті, коли нам іще доведеться побачитись, ви матимете в мені друга, хоч би що там вигадувала ваша сестра. Не потаю, я не полюбляв вашої матусі, бо надто по-різному ми з нею дивилися на життя, зате ваш батечко — старий Том—і я пасували один одному, як хутряна оленяча куртка пасує ставному парубкові. Я завжди був тієї думки, що старий Плавучий Том Гаттер—добрячий чолов'яга, і скажу це в очі всім ворогам як ради нього самого, так і ради вас.

— Прощавайте, Непосидо, — повторила Гетті; невідомо чому їй раптом так само пристрасно забажалося чимшвидше спровадити молодого велета геть, як лише мить тому вона прагла затримати його. — Прощавайте, Непосидо, йдіть обережно лісом. А я прочитаю ради вас главу з біблії і згадаю вас у своїх молитвах.