Звіробій

Марч, що перший вискочив на поміст лише ради хвастощів, поторсав двері, ніби перевіряючи їхню міцність, а потім приєднався до Гаттера й почав вовтузитися з ним коло воріт. Хай-но читач пригадає: то була єдина дорога в дім, бо господар хитромудро загороджував вхід до свого житла, коли залишав його порожнім, а надто тоді, коли йому загрожувала якась небезпека.

Зійшовши в човна, Гаттер сунув кінець линви в руки делаварові й жестами показав, що той має припнути до помосту «ковчег» і спустити вітрило. Та Чингачгук не зробив цього. Він залишив вітрило на щоглі й, накинувши мотузяну петлю на одну з паль, дозволив баржі вільно пересуватись, аж поки вона стала так, що до неї можна було дістатися тільки човном або по верхівці палісаду. Цей маневр вимагав неабиякої спритності й, у всякому разі, його навряд чи пощастило б здійснити на очах готового до бою ворога.

Не встиг ще Гаттер розчинити ворота доку, як «ковчег» і «замок» опинилися на відстані десяти-дванадцяти футів одне від одного. Між ними стояв частокіл з паль. Баржа щільно притулилася до цих паль, і вони утворили своєрідний бруствер майже в людський зріст заввишки, який ховав ті частини судна, що не були захищені каютою. Делавар з великою втіхою подивився на цю несподівану оборонну споруду. Коли Гаттер нарешті загнав свого човника в ворота доку, молодому воїнові спало на думку, що якби його підтримувала дружня рука Звіробоя, вони вдвох могли б довгенько захищатися тут від будь-якого гарнізону «замку». Навіть тепер він чувся майже в безпеці й уже не так гостро тривожився за долю Уа-та-Уа.

Вистачило одного помаху весла, щоб провести човна від воріт до трапа під «замком». Тут Гаттер ще раз побачив, що все ціле-цілісіньке: ні висячий замок, ні ланцюг, ані засуви не були зняті чи пошкоджені. Старий вийняв ключа, відімкнув замок, зняв ланцюг і опустив трап. Непосида просунув голову в отвір і, вхопившись руками за краї люка, без найменших зусиль переніс своє могутнє тіло в кімнату.

Наступної миті його важчезні кроки вже залунали в коридорі, що розділяв кімнати батька й дочок. Тут Непосида дав собі цілковиту волю, радіючи з перемоги.

— Катай сюди, старий Томе! — загукав безтурботний лісовик з глибини дому. — В твоїх володіннях чистота й порядок. Вони порожні, мов горіх, що півгодини був у вивірчиних зубах. Делавар хвалиться, ніби він здатен бачити темряву. Хай іде сюди, тепер він зможе навіть помацати її.

— Там, де ти опиняєшся, Гаррі Непосидо, — заперечив Гаттер, просовуючи голову в люк, після чого його голос став долинати до слухачів, що зостались надворі, глухо й невиразно, — там де ти опиняєшся, тишу можна бачити й мацати, бо вона не схожа на жодну в світі тишу.

— Годі тобі, годі, старина! Лізь швидше сюди, повідчиняємо двері та вікна, щоб впустити трохи свіжого повітря. В скрутну годину люди швидко стають близькими друзями. Але твоя дочка Джудіт зовсім відбігла рук, і моя прихильність до твоєї сімейки здорово послабла після її вчорашніх вихваток. Якщо так піде й далі, то не встигнеш ти прочитати й десяти заповідей, як я чкурну на річку, полишивши тебе з твоїми пастками, з твоїм ковчегом і дітьми, з твоїми слугами й служницями, з твоїми волами й ослами, щоб ти сам захищався від ірокезів, як собі знаєш. Відчини оте віконце, Плавучий Томе, а я навпомацки пройду вперед та відчиню двері.

Настала хвилинна тиша, а далі щось глухо гепнуло, неначе впало важке тіло. Люте прокляття вихопилося в Непосиди, після чого весь будинок всередині раптом ожив. У значенні шуму, що так зненацька і — додамо ми — так несподівано для делавара порушив недавню тишу, важко було помилитися. Він нагадував боротьбу тигрів у клітці. Разів зо два пролунав індіянський бойовий клич, але одразу стих, неначе горлянки, з яких він виривався, ослабли або ж були кимось здушені. Далі знову почулась брутальна лайка Непосиди. Здавалось, ніби чиїсь тіла раз у раз падали на підлогу й миттю підхоплювались, продовжуючи боротьбу.

Чингачгук не знав, що йому робити. Вся зброя залишилася в «ковчезі». Гаттер і Непосида зайшли в будинок, не прихопивши своїх рушниць. А зараз ніяк було скористатися з них чи передати їх у руки господарів. Супротивники в буквальному розумінні слова опинилися в клітці; обставини склалися так, що не можна було ні потрапити в дім, ані вибратися звідти. До того ж присутність Уа-та-Уа в «ковчезі» сковувала дії молодого вождя, паралізувала його рішучість. Щоб позбутися принаймні хоч цього клопоту, він наказав дівчині сісти в вільний човник і плисти до Гаттерових дочок, які, нічого не підозрюючи, швидко наближалися до «замку». Так вона й сама б урятувалася, і попередила б своїх блідолицих подруг про небезпеку. Але Уа-та-Уа твердо й рішуче відмовилася слухатись його. В цю мить ніяка земна сила, окрім хіба що прямого фізичного насильства, не примусила б її залишити «ковчег». Роздумувати було ніколи, і делавар, не знаючи, як допомогти своїм друзям, перерізав линву й дужим поштовхом одігнав баржу футів на двадцять од паль. Тут він ухопився за весла й щасливо одвів «ковчег» у навітряний бік. Звісно, це сказано вельми умовно, бо ніякого вітру по суті не було й повітря ледь рухалось у невизначеному напрямку. Коли судно відпливло за сотню ярдів од помосту, індіянин кинув веслувати й негайно спустив вітрило. Джудіт та Гетті, нарешті, помітили, що в «замкові» не все гаразд, і зупинилися футів за тисячу на північ од нього.

Увесь цей час в будинкові точилася запекла боротьба. В таких випадках події блискавично міняються, й оповідачеві важко за ними поспівати. Від тієї миті, коли вперше почувся шум, і до того, коли делавар облишив свої незграбні спроби упоратися з довжелезними веслами, минуло не більше трьох-чотирьох хвилин, проте звитяжці, очевидно, встигли добряче виснажитись. Уже не чути було Непосидиних прокльонів та лайок, і навіть сама боротьба дещо вповільнилась. Але все ж таки бійка тривала з непослабною впертістю. Нараз двері широко розчахнулися, і бій перейшов на поміст тепер просто неба.

Котрийсь з гуронів спромігся зняти засуви, й три чи чотири воїни вискочили слідом за ним на вузький поміст, ніби радіючи змозі втекти від жахів, що коїлися в будинкові. По цьому ще одне тіло, кинуте з неймовірною силою, вилетіло з дверей сторчголов. І от на порозі з'явився Марч. Він рикав, мов зацькований лев, і зумів на мить звільнитися від своїх численних ворогів. Гаттера, певне, вже встигли схопити й зв'язати.

В боротьбі настав перепочинок, що нагадував тимчасове затишшя серед бурі. Всі відчували потребу звести дух.

Бійці стояли, бликаючи один на одного, мов люті пси, які щойно розціпили мертву хватку своїх щелепів і чекають зручної миті, аби знову вчепитися в ворожу горлянку. Ми скористаємось з цієї перерви й розповімо, як саме індіяни вдерлися в «замок». Зробимо це вельми охоче, бо читачеві треба пояснити, чому така запекла сутичка була водночас майже безкровна.

Розчахнутий Дуб, а надто його товариш, який, здавалось, був йому підлеглий і мав лише опікуватися плотом, пильно все роздивилися під час двох своїх поїздок до «замку». Хлопець теж повернувся у табір з докладною і надзвичайно цінною інформацією. Склавши з цього загальне уявлення про те, як збудовано дім і як він замикається, гурони могли з достатньою впевненістю чинити напад у темряві. Хоч Гаттер, переносячи своє майно на борт «ковчега», поставив судно біля східної стіни «замку», за ним звідусюди стежили, й тому ця осторога виявилася марною. Ворожі розвідники чатували на західному й на східному березі озера і бачили всі приготування блідолицих. Тільки-но споночіло, плоти, такі ж, як і той, що ми його вже описували, рушили від обох берегів до «замку», і «ковчег» проплив за якихось п'ятдесят футів од них, нічого не помітивши. Ірокези лежали, простягнувшись долілиць на колодах, так що в темряві їхні тіла й самі тихохідні плавучі пристрої цілковито зливалися з водою.

З'єднавшись біля «замку», обидва загони поділилися своїми спостереженнями й, уже не вагаючись, підпливли до будівлі.

Як вони й сподівалися, в «замкові» не виявилось ні душі.