Звіробій

РОЗДІЛ XXXI

Нині всміхається квітка,

Завтра — вмирає.

Все, про що мріємо, швидко

Геть відлітає.

Що ж таке щастя людини? —

Блискавка спалах кине

В морок нічний і згине.

Шеллі

Навряд чи варто списувати читачеві, як виглядало те місце, що його нещасливі гурони вибрали для свого останнього табору. На щастя, для людей надто чутливих і боязких стовбури дерев, листя й дим закрили більшу частину кривавих подій, а ніч небавом накинула своє покривало на озеро й на всі безмежні нетрі, що простяглися тоді від берегів Гудзону до узбережжя Тихого океану. Тож перенесімося в наступний день, коли на землю повернулося світло, таке променисте й усміхнене, наче не сталося нічого особливого.

Коли зійшло сонце, на берегах Мерехтливого Свічада не зосталося жодного сліду боїв і тривоги. Жахливі події минулого вечора не лишили відбитку на гладенькій поверхні, й невтомні години збігали одна за одною тим самим сталим ладом, що був заведений од віку. Птахи знову шугали понад водою або ширяли високо над вершинами гірських сосон, готові кинутися вниз на здобич, скоряючись незмінним законам природи. Одне слово, нічого ніде не змінилося, окрім «замку», всередині і навколо якого запанувало пожвавлення. Зміїна, що сталася там, уразила б і найнеуважнішого спостерігача. Вартовий в уніформі королівського стрілецького полку ходив помостом розміреною ступою, а чоловік двадцять стрільців гуляли навколо або сиділи в «ковчезі». Їхні рушниці, поставлені в козла, були під наглядом вартового. Два офіцери озирали берег крізь прозорну трубу, що її ми так часто згадували. Вони дивилися на той фатальний мис, де між деревами миготіли пурпурові мундири і де крізь збільшувальні скельця було видно, як працюють лопатами: солдати виконували сумний обов'язок, ховаючи мерців. Кілька стрільців мали признаки, котрі свідчили, що вороги чинили опір, а у молодшого офіцера рука висіла на паску. Його товаришеві, який командував загоном, пощастило — він лишився неушкоджений. Саме він і дивився в трубу.

Підійшов сержант і відрапортував, називаючи старшого капітаном Ворлі, а молодшого містером — тобто прапорщиком — Торнтоном. Перший з них був той самий офіцер, що про нього з таким запалом говорилося в останній розмові між Джудіт і Непосидою. Казати правду, про нього і цю вродливу дівчину ходило багато пліток. То був мужній червонощокий чоловік років тридцяти п'яти віком. Його військова статура й елегантний вигляд легко могли полонити уяву такої недосвідченої дівчини, як Джудіт.

— Крейг лає нас на чім світ стоїть, — байдуже мовив капітан до прапорщика, складаючи трубу й віддаючи її денщикові.— І, казати правду, не безпідставно: куди приємніше бути тут і упадати коло міс Джудіт Гаттер, аніж ховати індіянів на березі, хоч який романтичний там краєвид і блискуча наша перемога. До речі, ти не знаєш, Райте, чи Девіс ще живий?

— Він помер хвилин десять тому, ваша честь, — відповів сержант, якого запитувано. — Я відразу збагнув, до чого воно йдеться, скоро побачив — куля влучила йому в живіт. Мені не доводилося стрічати людини, котра б вижила по тому, як їй пробили в животі дірку.

— Атож, тривна страва в такому животі не вдержиться, — зауважив Ворлі, позіхаючи. — До вашого відома, Артуре, дві безсонні ночі підряд з біса шкідливо діють на розумові здібності людини. Я став дурний, наче голландський священик на Могауці. Сподіваюся, рука ваша не болить, мій любий хлопче?

— Як ви, мабуть, бачите, сер, вона примушує мене трохи кривитися, — відповів юнак, сміючися і водночас морщачися з болю. — Та нічого, терпіти можна. Гадаю, Грехем скоро знайде вільну хвилину, аби подивитися на мою рану.

— А ця Джудіт Гаттер, Торнтоне, гарненьке створіння, і не моя вина, коли нею не будуть милуватися в лондонських парках, — провадив своєї Ворлі, не дуже турбуючись раною товариша. — То ви кажете за свою руку! Атож. Ходіть-но в ковчег, сержанте, і передайте докторові Грехему, щоб він оглянув рану містера Торнтона, тільки-но впорається з бідолахою, якому перебито ногу. Гарненьке створіння! Вона виглядала як королева в тому парчевому вбранні, коли ми її побачили. А тут усе змінилося: батько з матір'ю померли, сестра вмирає, а може, вже й умерла; з усієї родини лишилася сама тільки красуня. Загалом кажучи, похід наш був вдалий: він має скінчитися краще, аніж звичайно закінчуються сутички з індіянами.

— Отож, сер, можна гадати — ви збираєтеся залишити прапор великої армії нежонатих і закінчити кампанію шлюбом?

— Я, Том Ворлі, стану зрадником? їй-богу, мій любий хлопче, ви мало знаєте ту велику армію, якщо здатні уявити таку річ. Гадаю, в колоніях є жінки, котрих капітан легкої піхоти не повинен зневажати, але їх слід шукати не тут, на берегах гірського озера, і навіть не на тій голландській річці, де ми розквартировані. Правда, мій дядько-генерал зробив мені ласку, вибравши наречену для мене в Йоркширі, але вона негарна, а я не погоджуся одружитись навіть з принцесою, коли вона буде негарна.

— А якщо дівчина вродлива, але вбога, то ви з нею одружитеся?

— Овва! Таке може спасти на думку тільки прапорщикові. Хоч у курені, аби до серця мені… Це давня казка, чувана вже всоте. Ми не з того полку, що женяться, мій любий хлопче. Ось, наприклад, наш командир, старий сер Едвін. Хоч він уже повний генерал, проте ніколи і в думці не мав шукати собі дружину; а коли чоловік дослужиться до генерал-лейтенанта, не зв'язавши себе шлюбними путами, то, вважайте, він у безпеці. Підполковник наш теж висвятився в парубки, як я колись сказав був своєму кузенові-єпіскопу. Майор — удівець, замолоду він скуштував шлюбного життя протягом дванадцяти місяців; тепер ми вважаємо його за одного з як надійніших наших людей. З десяти капітанів попався лише один, і його, бідолаху, завжди тримають при полковому штабі, як своєрідне «Memento mori» для новачків. Що ж до молодших офіцерів, то жоден з них не осмілився заявити, що хоче відрекомендувати дружину полковому зібранню. Але рука вас, бачу, турбує, тож ходімте вже до Грехема.

Хірург, який супроводжував загін, робив зовсім не те, що гадалося капітанові. Коли бій скінчився і знесли докупи мертвих та поранених, серед останніх виявили Гетті. Її прострелено кулею, з першого ж погляду видно було — рана смертельна. Ніхто не знав, за яких обставин її влучено: мабуть, цілком випадково, як то часто буває в таких бойовиськах. Сумаха, всі старі жінки й кілька дівчат загинули від багнетів чи то в розпалі бою, чи тому, що важко було відрізнити чоловіків од жінок, бо ж і ті, і ті вбиралися майже однаково. Більшість воїнів лягли на місці. Деякі, проте, врятувались утечею, а двох-трьох захопили живцем. Що ж до поранених, то багнет позбавив хірурга зайвих турбот. Розчахнутий Дуб уникнув смерті, але був поранений і попав у полон. Капітан Ворлі й прапорщик минули його, заходячи в «ковчег». Він сидів на краю баржі з замотаною головою та ногою і гордовито мовчав, не виказуючи ані зневіри, ані розпачу. Певна річ, він тяжко переживав загибель свого племені, але робив це, зберігаючи властиву воїнові й вождеві гідність.

Офіцери знайшли хірурга в головній кімнаті «ковчега». Він щойно одійшов од сінника, на якому лежала Гетті. На подзьобаному віспою суворому обличчі шотландця був незвичний для нього вираз суму й жалю. Всі його зусилля пішли на марне: йому довелося відмовитись од надії, що дівчина проживе ще хоч кілька годин. Доктор Грехем звик до видовищ, які відбуваються на смертельній постелі, вони майже не справляли на нього враження. Чимало міркуючи над природою речей, він до релігії ставився скептично. Але коли він побачив, що лагідна юна Гетті, котра за розумовим розвитком стояла нижче за інших білих жінок, виявляє таку силу духу, якій позаздрив би витривалий вояк чи прославлений герой, його це так схвилювало, що він посоромився б у цьому признатися.