Сонячна машина

А граф Елленберг щiльнiше застiбає пiднятий комiр пальта, натовкмачує тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiдає вiчну стару казку.

Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно пiдводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що вiдгонить мулом i листям, лягає нероздягнений на лiжко й покриває голову подушкою.

Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузкової алеї, нi на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн виїжджає з дому й приїжджає тiльки пiзно ввечерi. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вiкнами лабораторiї. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй бузок — нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в своє гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звиває його сiроокий орел. А де саме — нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там — мовчить про це князiвна Елiза.

Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли б усе ж таки кудись на пiвдень виїхати з Берлiна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни, десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi краї.

Доктор Рудольф нiчого не вiдповiдає матерi на її справедливi мiркування — розумiється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетiти?

I нудно-нудно, шипуче посвистує собi крiзь губу, ходячи по лабораторiї та грiючи померзлi пальцi в кишенях.

А Макс так той зовсiм нiчого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальнi на канапi й читає невiдривне свої дурнi старi романи. Приходить графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно смiється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не вiдриває вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв — i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталiї.

Макс лежить i не слухає.

Графiвна Труда цiкавiше розповiдає: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись їздять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф iзнизує плечима: хто його знає. Але Макс i плечима не знизує — не слухає, не чує, не вiдповiдає.

I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог — сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина — отрута сильна, прониклива до мозку всiєї iстоти людини — роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть — записано три тисячi двiстi «Друзiв Ладу». Але страшно трудно вишукувати своїх: усi ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонцеїстiв, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже пiд охороною «Друзiв Ладу», вже наготовi. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках «Друзiв Ладу», що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi?

I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет «Друзiв Ладу» — от i все. А пiсля перемоги — о, тодi iнша рiч!

Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?

I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом — невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?

Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.

Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.

Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки — дивна, неймовiрна рiч! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.

Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.

I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.