Людина, що знайшла своє обличчя

Бейлі весь час кричав і намагався вирватися од нас.

Раптом я помітив, що з рота Бейлі вилетів клубок білої холодної пари. Тіло його почало швидко розпухати, особливо груди. Внутрішня теплота шлунка розплавила оболонки бісеринок. Повітря почало випаровуватись, і з Бейлі відбувалося те, що з глибоководною рибою, витягнутою на поверхню океану, внутрішній тиск перевищував тиск атмосферного повітря і розпирав тіло. Ще мить і…

Але Енгельбрект не став чекати цієї миті. Він схопив містера Бейлі і перекинув його тіло через поруччя.

Уже в повітрі тіло Бейлі неймовірно розпухло, а з рота шугала пара, як з відкритого паровозного клапана.

Перш ніж Бейлі долетів до снігового укосу, пролунав вибух. «Повітряні» бісеринки вибухнули. Серед білого повітря я побачив руки й ноги Бейлі, що відірвалися од тіла й летіли в різні боки. За кілька секунд біла хмара перетворилася на повітря, яке з величезною силою відкинуло нас до стіни. Але я втримався на ногах і глянув униз. До снігу долетіла тільки голова Бейлі. Все його тіло розірвало на найдрібніші клаптики і понесло невідомо куди.

Кілька хвилин ми стояли нерухомо, вражені цією незвичайною смертю. Першим порушив мовчанку Нікола.

Лопнув купець, — сказав він.

Так, «лопнув купець», лопнуло і все його повітряне підприємство.

Червоноармійці швидко справилися з гарнізоном підземного містечка, його радіостанція оповіщала світ про перемогу.

А в цей час Енгельбрект повільно і обережно піднімав температуру в підземних печерах, водночас зменшуючи і атмосферний тиск. Всі отвори, труби і люки були відкриті. Біла холодна пара вилітала з них, перетворюючись на життєдайне повітря. Життя поверталося до землі.

Ніздря Ай-Тойона «видихала» повітря.

ЛЮДИНА, ЩО ЗНАЙШЛА СВОЄ ОБЛИЧЧЯ

Частина перша

ДРАМА МЕЙСТЕРЗИНГЕРА

Снігова рівнина. Стомлені собаки тягнуть нарти. Собак поганяє каюр, але й він спотикається від утоми. На нартах лежить людина, безсило звісивши голову. Каюр падає. Собаки зупиняються і, немов по команді, лягають на сніг.

Рядом із сніговою рівниною ростуть кактуси. В тіні зелених каштанів по тротуару йде маленький чоловік, майже карлик, у добре пошитому літньому фланельовому костюмі і капелюсі-панамі з широкими крисами. Він не може не бачити драми в сніговій пустелі, але байдуже проходить мимо.

Снігова рівнина кінчилася. Пустир. За ним піски, пальми, оазис. Тут теж відбувається якась драма. Бедуїн-вершник підхоплює красиву дівчину в європейському костюмі, перекидає через сідло і мчить на скакуні вчвал. Дівчина кричить, простягає руки, б’ється. Кілька європейців сідають на коней і кидаються в погоню…

Маленький чоловік неуважним поглядом окидає оазис, бедуїна, погоню ї йде далі, комічно викидаючи ноги вперед.

За пустелею — набережна. Відбувається посадка на великий океанський пароплав. Димлять чотири низькі. похилені назад труби. Завиває сирена. На сходнях починається бійка. Когось піймали. Хтось виривається, падає вниз…

Знову пустир. За ним скелі. Гордо височіє середньовічний замок, оточений валами, ровами, наповненими водою. На підйомному мосту рицар, який під’їхав до замка. Він вимагає, щоб йому відчинили ворота. На вежах стоять люди. Раптом міст починає підніматися. Зляканий кінь кидається вбік, намагається стрибнути з мосту…

Не додивившись, чи вдасться це йому, чи, може, він разом з вершником потрапить у пастку, маленький чоловік відводить погляд і з виглядом нудьгуючої людини бурчить собі під ніс:

— Скрізь і всюди одне й те ж… Нудьга!

І він ще вище підкидає ноги, йдучи по гладенькому тротуару.

Тут же, асфальтовою дорогою, тече безперервний потік автомобілів, білих, синіх, голубих, золотистих, мов жужелиця, блискучих лімузинів останньої моделі і стареньких фордів. Люди, які їдуть в автомобілях і йдуть по тротуарах, з такою ж байдужістю дивляться на снігові пустелі, оазиси, океанські пароплави, середньовічні замки, як і маленький чоловік.

Їх значно більш цікавить сам маленький чоловік. До нього обертаються голови всіх, хто йде і їде. Побачивши маленького чоловіка, люди багатозначно переглядаються. І на їхніх обличчях з’являються посмішки, а в очах — величезний інтерес, який буває тільки у відвідувачів зоопарку, коли вони бачать незвичайну екзотичну тварину. І разом з тим люди виявляють до маленького чоловіка шанобливу повагу. Знайомі непомітно штовхають одне одного ліктем і тихо говорять:

— Дивись! Престо! Антоніо Престо!

— Еге ж, як мало важить і як дорого коштує!

— Кажуть, його капітал складає сто мільйонів доларів.

— Більше трьохсот.

— А він же ще такий молодий, щасливець!

— Чому він не в автомобілі? У нього ж одна з найкращих машин у світі. На особливе замовлення.

— Це його звичайна ранкова прогулянка. Автомобіль їде вслід за ним.

А маленький чоловік спокійно іде вперед, намагаючись нічим не відрізнятися од інших, не звертати на себе уваги. Але це йому вдається не краще, ніж слону, який іде посеред натовпу зівак. У нього незвичайна фігура, незвичайні жести, міміка. Кожен його рух викликає посмішки, сміх. Адже він — живе втілення смішного. Ще дитиною він викликав сміх у навколишніх людей. Він міг бути веселий, сумний, замислений, міг сердитися й обурюватись — наслідок був один: люди сміялися. Спочатку це дратувало його, але згодом він звик. Що ж робити? Така його зовнішність.

Він був майже карликом, з надмірно довгим туловищем, короткими ногами, довгими, аж до колін, руками дорослої людини. Його велика голова, широка у верхній частині і вузька донизу, зберегла риси дитячої будови. Особливо смішним був його м’ясистий ніс, глибоко запалий на переніссі. Кінчик носа загинався вгору, мов турецька туфля. Цей ніс був незвичайно рухливий, і від того щохвилини змінювався не тільки вираз, але й уся форма обличчя. Престо був справжньою, завершеною потворою, але в його потворності не було нічого огидного. Навпаки, вона викликала симпатію. В його великих жвавих карих очах світилися доброта й розум. Це був виключний, єдиний у своєму роді витвір природи.

Комічно викидаючи вперед свої короткі ноги, Антоніо Престо з байдужим виглядом ішов серед натовпу, який заливався сміхом.

Він повернув ліворуч у кипарисову алею, що вела до великого саду. В саду, посередині евкаліптового гаю, стояла китайська альтанка. Престо ввійшов у неї і опинився в кабіні ліфта. Ліфт посеред саду міг би викликати здивування у кожної необізнаної людини, але Престо добре знав цю дивну споруду. Кивнувши головою у відповідь на привітання хлопчика, який обслужував ліфт, Престо кинув коротке розпорядження:

— На дно!

При цьому він зробив такий виразний жест рукою, немовби хотів проткнути землю до самого пекла. Це було так смішно, що хлопчик засміявся. Престо грізно подивився на нього. Від його погляду хлопчик засміявся ще голосніше.

— Пробачте, містер, але я не можу, справді не можу… — виправдувався хлопчик.

Престо, зітхнувши, махнув рукою.

— Добре, Джон, не виправдуйся. Ти в цьому винен не більше, ніж я. Містер Пітч приїхав? — запитав він у хлопчика.

— Двадцять хвилин тому.

— Міс Гедда Люкс?

— Ще ні.

— Ну, звичайно, — сказав незадоволено Престо. І ніс його несподівано заворушився, наче маленький хобот.

Хлопчик знову не втримався і вискнув од сміху. Добре, що в цю хвилину ліфт зупинився, а то Престо розсердився б на хлопця.

Антоніо вискочив із кабіни, пройшов широкий коридор і опинився у великій круглій кімнаті, освітленій потужними ліхтарями. Після гарячого, незважаючи на ранок, сонця тут було прохолодно, і Престо полегшено зітхнув. Він швидко перетнув круглу кімнату і відчинив двері в сусіднє приміщення. І одразу немовби «машина часу» перенесла його з двадцятого століття в німецьке середньовіччя.