Страница 55 из 59
– Ти що, здурів? – обурилась Сулова. – Перекинемось.
Вона трималася на диво спокійно, може, тільки зовні – Іполитов не міг зазирнути їй у вічі, а хотілося: невже Лідка почувається краще, ніж він? Бо його не полишало відчуття, що хтось весь час стежить за ним, не спускає пильного погляду, мало не взяв на мушку, і зараз пролунає довга черга…
Іполитов знав, що це, звичайно, дурниці, гра розладнаних нервів, проте ніяк не міг позбавитися цього почуття – хотілося звернути на першу-лішпу бічну дорогу, метляти, як заєць, скошеними ланами, аби забитися потім в ліс, у хащі, завмерти, відлежатися.
Іполитов думав: дивно. Навіть дуже дивно. Ще два роки тому він ходив цими дорогами зовсім спокійно, як господар, невже ці два роки в Німеччині так зламали його? Адже нема жодних підстав для хвилювання. Кожен, хто зустріне його зараз, мусить розкрити рот від здивування і шаноби – Герой Радянського Союзу, майор Смершу, це дано лише винятковим людям, найкращим і найвідданішим.
Але думка про це чомусь не тішила, не радувало й те, що він знову серед так званих своїх – які вони свої, бидло кляте, свої там, по той бік лінії фронту, і треба зробити так, щоб якнайшвидше повернутися туди.
Дорога поступово ставала рівнішою, Іполитов додав газу, та раптом за поворотом з'явилися хати, почалося чи то велике село, чи то невеличке містечко – Іполитов інстинктивно збавив газ, боячись розбурхати сонні вулиці.
Селище спало, ніде не світилося, може, одне чи два вікна. Іполитову захотілося зазирнути в них, хоч якось прилучитися до цього життя. Це бажання було настільки гострим, що навіть пригальмував, та подивився на байдужу, зовсім спокійну Сулову (загорнулася в шинелю, підняла комір і, здається, навіть куняє – ото залізні нерви чи, може, емоціональна сухість?) і засоромився.
Проминули центр містечка з кількома двоповерховими будиночками, вулиця круто пірнула у видолинок, і раптом Іполитов побачив шлагбаум. До нього ще лишалося метрів п'ятдесят, та він натиснув на гальма, майже зупинився. З'явилося бажання розвернутися, югнути в якусь бічну вулицю, але зібрав усю силу волі й підкотив до шлагбаума вже по інерції, на всяк випадок намацавши ложе автомата, що стирчало з коляски.
Назустріч метнулася постать у шинелі, засвітився ліхтарик, промінь сковзнув по мотоциклові.
Іполитов невдоволено підвів руку, затуляючись. Тепер він мало не вперся кермом у шлагбаум – побачив ще одного солдата з підваженим на руці автоматом – дуло мало не впиралося в нього й готове було вивергнути з себе вогонь.
Як не дивно, а саме цей автомат і готовність солдата будь-якої секунди натиснути на гашетку заспокоїли Іполитова: все ж умів у скрутні хвилини опанувати себе, і він, не злізши з сідла, витягнув офіцерську книжку й сказав голосно і владно:
– Майор Таврин із Смершу армії.
Старшина – тепер Іцолитов призвичаївся до темряви й побачив його погони – простягнув руку по документ. Присвітив ліхтариком, кинув лише погляд на посвідчення, виструнчився і повернув Іполитову.
– Товаришу майоре, – доповів, – десь недалеко приземлився німецький літак, і є наказ перекрити всі дороги.
– Знаю, – Іполитов заховав офіцерську книжку. – Ми патрулюємо цю зону й шукаємо диверсантів. Ніхто не проїжджав тут?
– Ні, все поки що спокійно.
– Будьте уважним, старшина. Обстановка складна, і все трапитися.
– Хто з вами?
– Усе в порядку, старшина. Наша працівниця. Будьте пильним! – додав, уже зовсім увійшовши в нову роль. – Ретельно перевіряйте документи у всіх і за найменшої підозри затримуйте.
– Маємо такий наказ, товаришу майоре.
– Підніміть шлагбаум. І ще раз повторюю: пильність!
– Слухаюсь! – старшина відкозиряв і наказав солдаі тові: – Іваненко, хіба не чуєш? Піднімай…
Лише тепер солдат опустив автомат, і Іполитов зітхнув з полегшенням. Не дуже приємно, коли на тебе дивиться дуло, – начебто нісенітниця, дурниця, ніхто в тебе не збирається стріляти без наказу, навпаки, слухаються і козиряють, а все ж краще, коли автомат теліпається за плечем,
Нараз Іполитов подумав: оце б зараз скосити обох – старшину й солдата – короткою чергою. Дві-три секунди, й нема свідків, які бачили його, перші люди, з якими стрівся після приземлення. Може, й справді?
Іполитов потягнувся до зброї, але, намацавши холодне ложе, відсмикнув руку і облаяв себе: не гарячкуй, дурню, ти серед своїх, бачиш, як метушиться солдат, даючи дорогу, і як тягнеться старшина…
Для старшини майор Смершу справді велике начальство, він і гадки не має, хто перед ним насправді.
Недбало, як і належить начальству, підвів правицю до козирка кашкета, рушив повільно, обдавши патруль ядучою бензиновою парою, але майже одразу рвонув мотоцикл і набрав швидкість.
Проїхавши з кілометр, Іполитов скосив око на Сулову. Вона так і не вимовила жодного слова, мовчить і зараз: наче все, що відбулося, – зустріч з патрулем, роль, яку тай вдало зіграв Іполитов, – зовсім не стосується її. Ця байдужість образила Іполитова, хотів сказати щосі ущипливе, та втримався, вирішивши: сварки й навіть зовсім невеличкий розлад чи суперечки зараз непотрібні, більше, що Сулова виявилась на висоті. Трималася спокійно, не нервувала й не метушилася, нічим не виказала свій справжній стан – про таку помічницю можна тільки мріяти.
Іполитов повеселішав і збільшив швидкість: дорога, зда ється, стала зовсім рівною, а може, це тільки видалось йому?
Ні, точно, не така розбита, і можна їхати кілометрів сорок- п'ятдесят на годину…
Дізнавшись, у якому квадраті приземлився літак, полковник Карий негайно зв'язався із штабом фронту. До телефону підійшов сам генерал Рубцов. Вислухавши рапорт Карого, наказав:
– Перекрийте лісову зону в районі цього квадрата. На місце приземлення літака висилаю групу захоплення, ваше завдання – затримати екіпаж. Певно, у них трапилась якась аварія і не змогли піднятися в повітря. Екіпаж мусить пробиватися до своїх.
Карий підняв по тривозі всіх офіцерів армійського Смершу і ще роту солдатів з охорони тилу. Два взводи зайняли позиції в районі шосе, що пролягало на захід від зони приземлення літака, та підступи до нього. Карий з офіцерами Смершу й ще двома взводами перекрили виходи з лісової зони того квадрата.
Полковник з двома солдатами заліг у кущах на краю лісової галявини. Поки добиралися сюди, почався та одраз вщух доні, невеличкий і теплий, він пройшов вузькою смугою, та все ж зробив свою чорну справу – трава намокла навіть попід деревами й лежати було вогко й неприємно. Але з цими незручностями полковник змирився, дощ, зрештою, був їм на руку: якщо німецькі пілоти йдуть саме сюди, на захід від літака, то встигли намокнути, це зіпсувало їм настрій, отже, хоч трохи втратили пильність, знервована людина в мокрому одязі бережеться вже не так, обминає хащі й підсвідомо вибирає відкриті місця.
Карий лежав на правому боці, спираючись спиною на стовбур розлогої берези. Терпко пахло вогким листям, і полковник подумав, що зараз мусять піти гриби. Осінні маслята й опеньки, либонь, у цих лісах їх хоч косою коси, й нема в світі кращого заняття, ніж збирати гриби. Особливо восени в сонячну погоду, коли вже не спекотно й берези встигли визолотитися, коли синє небо дихає свіжістю, а між деревами літають нитки бабиного літа.
Карий заплющив очі й уявив собі галявину в березовому гаю, підгнилі пеньки, що лишилися на порослій вже травою сегельбі, й гриби на тонких ніжках попід пеньками, Бони тягнуться вгору, буцім хочуть роздивитися щось У високіїї траві, дивуються сонцю, березам і небесній синяві.
Карий навіть відчув запах опеньок, подумав, що, може, справді десь за крок-два пробилися крізь пріле листя, витягнувся на траві, аби роздивитися, проте, звичайно нічого не побачив і засопів невдоволено.
Солдат, що лежав поруч нього озирнувся, немов у чомусь завинив, і полковник заспокійливо підвів руку. Потім Карий, затулившись плащ-наметом, освітив ліхтариком циферблат годинника. Подумав: німці, якщо вони справді1 зирішили пробиватися лісами до лінії фронту, мусять бути вже десь недалеко. Після посадки літака минуло півтори години, звідси до колишнього гітлерівського аеродрому трохи більше п'яти кілометрів, і якщо просуватимуться із швидкістю чотири кілометри на годину, то повинні вже наблизитися. Але ж хвилин десять-п'ятнадцять слід відкинути на збирання, потім, поки зорієнтувалися, порадилися, прийняли рішення, ще хвилин п'ять- десять… Що-найбільше. Правда, ліс – не дорога, дуже не розженешся, та все одно ось-ось мусять бути тут.