Бронзовий чорт

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона. Він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю – найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де сісти, тим більше усамітнитись на прощання, і вони стояли на пероні.

Бобрьонок обійняв Галю за плечі й дивився їй у вічі – здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом. Люда зголодніли, й спрага мучила їх, всі набирали повні чайники, – невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі, – про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував, їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима: під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю і мовив прохально:

– Бережи себе, любко, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли – все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища.

– Шкода, тебе не буде з нами, – відповіла з жалем. – Достигають літні яблука, потім піде антонівка, Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівки, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і,справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з сидором за плечима. Майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, – ще й перехнябився від вагою валізи.

Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму – на вокзалах панували свої закони й звичаї, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй заґавитися – валізи як і не було, але Бобрьонок відібрав у лейтенанта валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводились для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

– Вибач, любко, – мовив Бобрьонок, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів учинок зворушив її, очі в неї зволожилися. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні вга що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього, вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна ж стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі, – на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх – відпускав перчені жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору – дивна якість у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, полинувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, навіть черга за окропом поменшала. Поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, посміхнулася і замахала рукою комусь за його спиною.

Майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх. Нарешті помітив Галю, посунув уздовж перону, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий в газети. Підійшовши, він зовсім по- демашньому зняв пілотку, вітаючії Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

– Отак, – мовив, – це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був таки досить великий, але не об'ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю і Бобрьонка, а сама з'ява Толкунова на пероні та наче зовсім незвичний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест – прийти проводжати жінку, та ще з дарунком. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі й зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

– Це тобі німецький парашут, – пояснив, – отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину, – щоб пам'ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо, на сукню не підійде, на пелюшки піде…

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку, засміялася весело й невимушено.

Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

– Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворі риси Толкунова пом'якшали – чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м'яко й привітно. Такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому – подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з'їли, у неймовірних ситуаціях були, життя один одному рятували, він був певен, що весь Толкунов у нього як на долоні, а зась – усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова її душевна грань, і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

– Носи на здоров'я і будь щаслива, – сказав Толкунов, – і щоб усе в тебе було гарно.

– А я вже й зараз щаслива, – відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки: – Збережи мені Ігоря, добре?

Каштан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, і належить справжньому чоловікові:

– Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

– Я покладаюсь на тебе. – Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на «ти», але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. – Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… – У цей час голосно, на весь перон, прозвучали два дзвінки, люди заворушилися в останньому від'їзному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися і прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив.

Бобрьонок підсадив Галину на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, проте очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова з зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, однак не зупинились, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили. Галину, але витягнуту руку її бачили ще кілька довгих секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

Іполитов перевірив мотоцикл і лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, приторочені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця, Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому.

Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею і зацитав:

– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

– Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку – на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

– Отже, завтра… Так, завтра, панове… Ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але все ж запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

– Коли Горохов виходить на зв'язок?