Бронзовий чорт

– Ми не бабники, ми чесні алкоголіки, – казав прямо, й дівчат як вітром здувало.

Марков замовив не шнапс, а коньяк, і Валбіцин додивився на нього з повагою.

– Ви робите успіхи, пане Григорію, – схвалив, – і я міг би відшліфувати ваші манери, та, на жаль, в наш тривожний час, коли не знаєш, де опинишся завтра… – Він не договорив, бо принесли пляшку й чарки, – уважно стежив за спритними рухами офіціанта.

І знову Марков промовчав, хоч Валбіцин дав йому зачіпку. Думав: а може, Валбіцин спеціально смикає за гачок, щоб недосвідчений рибалка зробив підсічку?

Вони випили по першій, мало не одразу по другій, очі у Валбіцина почервоніли, піт виступив на зморшкуватому чолі, й пан Кирило обтер його паперовою серветкою. Дістав пачку дорогих сигарет, які видавали хіба що вищим офіцерам, і, не приховуючи торжества, пригостив Маркова.

– О-о… – обережно, двома пальцями витягнув Марков сигарету з пачки. – Такі сигарети я бачив тільки в начальника школи. За ваші успіхи, пане Кирило! – Він налив по третій, трохи форсуючи події, та Валбіцин, здається, не помічав нічого. Випив коньяк, випнувши м'ясисті губи, наче виссав сире яйце, не закусив і затягнувся справді ароматним димом.

– Так, за успіхи, – ствердив, – наші успіхи – це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього «Цепеліну». На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали. Чи не так, пане Григорію?

– Чиста правда! – щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. – Чиста правда, і я переконаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, «Цепелін» не може працювати погано. – Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.

– Так, – ствердив Валбіцин, – ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його методи.

«Не так уже й довго, – злостиво подумав Марков, – не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні, і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюсь, аби не заховалися, не зникли…

– Я цілком згоден з вами, – серйозно мовив Марков, – підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про «Цепелін».

– На жаль, ви не зовсім у курсі справи, Марков, – заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне «входження в кондицію» Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевів, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові. Той одразу зрозумів його і приніс ще одну, содко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще – одну пляшку, подивився на Мркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки пошамкав губами й запитав не дуже рішуче:

– А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив, – і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полка ніколи б не дали, так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник «Цепеліну» мав неприємності, була і його заслуга – кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп вдалося завчасно попередити Центр.

Недарма їв він, лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, хліб у «Цепеліні» (й пив коньяк в разі потреби, як сьогодні). І якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне – не бути нав'язливим…

Вони вже дісталися середини другої пляшки, коли повз їхній столик, вихляючи стегнами, пройшла дівчина. На кілька секунд затрималась, глянувши оцінююче.

– Сумуєте? – посміхнулася відверто заохочуюче. – У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

– Ти, ципо, – мовив грубо, – ану мотай звідси!

Дівчина не розгубилася.

– Одразу видно – імпотенті, – мовила нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув запальничкою і сказав байдуже:

– Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріли на них? Я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує – не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, тим більше, торкатися досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин «дійшов до кондиції», тепер міг обережно промацати його.

– Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, – сказав, дивлячись чесно й віддано.

– Киньте, – обтер масні губи Валбіцин, – приємно, ще приємніше… Ми свої люди, ви залишились в оточенні і прийшли до німців, мені довелося переходити лінію фронту, отже, пов'язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я – свою, і повинні до кінця тягнути лямку.

– Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, – обережно мовив Марков.

– Так, – стукнув долонею по столу Валбіцин, – так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

– Ми з вами? – - нарочито недбало заперечив Марков. – Надто мізерна роль «Цепеліну».

– Не кажіть! – червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. – «Цепелін» ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! – Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

– Так, пане Кирило, – мовив, – ви ас, справжній ас розвідки і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція – і ціла війна… Неспівставні виміри… – Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

– Не кажіть, бо не знаєте… – насварився пальцем Маркова Валбіцин. – Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчениїї розвідник, як штурмбанфюрер Краус, сам Отто Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив талісман – брелок для ключів у вигляді бронзового чорта. Брелок з подряпиною – герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це пане Григорію?