Бронзовий чорт

Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила його. Толова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько. А тінь метнулася до городів. Від клуні застрекотів шмайсер, бив довгою чергою. Диверсант нарешті спіткнувся і впав, на цей раз у нього точно влучили, бо пістолет замовк.

Голова побачив, як важко підводиться Федір.

– Обережно, – вигукнув, – обережно, Федю, бо він, може, недобитий.

Та хлопець побіг просто, не кривуляючи, – диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.

Диверсант лежав горілиць за кілька кроків від рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися.

Голова з трудом розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.

– Готовий! – мовив і лише тепер перевів дух. – Готовий!- вигукнув голосно.

– Ми прикінчили його! – загорлав нараз Федір: підкинув карабін і вигукнув радісно: – Наша перемога!

– Трохим? – обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Проте побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, – хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.

– Де Трохим? – запитав голова, однак одразу зрозумів недоречність свого запитання. – Невже?..

– Він кинув у Трохима гранату… – сказав Юрко й подав шмайсера голові.

– А ти?

– Я вчинив, як хотів.

– Спасибі! – Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. – Давай, хлопче, перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб Семенюкова жінка не втекла..

Мірошниця і не думала втікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.

– Догралася? – запитав коротко.

– І чого чіпляєтесь до жінки? – засокорила мірошниця. – Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…

– Всякі… – сумно мовив голова. – Сиди тут, – гримнув, – бо стрелю.

– Я тобі стрелю!

– Заарештована ти, – насварився пістолетом голова й вийшов надвір.

Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.

– Ну, – суворо мовив голова, – таке наше життя! Ніхто не знає, що чекає на нього.

Юрко опустився на коліна поруч Федора. Вдвох вони перенесли тіло на свіжу траву, не випалену вибухом. Юрко сів, обійнявши коліна руками.

– Я міг убити його раніше, – сказав із жалем, підвівши голову до Федора. – Цей Харитон ішов попереду, і варто мені було натиснути на гашетку… Трохим лишився б живим.

– То чого не зробив? – вигукнув раптом юнак. – Чого зараз скиглиш?

– Він учинив правильно, а нам слід було почекати, – примирливо мовив голова, – поки приїде з району безпека.

– Що ви, – не погодився Федір, – там те дівча, певно, ще й досі дзвонить.

– Пішли, – наказав голова. – Забирай ту кляту мірошницю і пішли. Бо справді слід додзвонитися до району.

Він посунув попереду, нахиливши голову, але ступав твердо, й пісок скрипів у нього під чобітьми. Йшов серединою вулиці, а вікна обабіч не світилися, виблискували тьмяно в місячному світлі, наче ніхто в селі й не чув про трагедію, що розігралася в Семенюковій хаті.

Місто, де розташувався «Цепелін», видалося Іполитову вельми пристойним. Старовинні будинки, вузькі й криві вулиці в центрі, широкі проспекти й бульвари зовсім поруч – екзотика та комфорт сусідили тут. Іполитову, правда, більш подобався комфорт, і він разом із своєю новоспеченою дружиною Лідією Суловою влаштувався в зовсім новому двоповерховому котеджі.

Лідка бігала з кімнати в кімнату, не в змозі утриматися від захоплених вигуків, а Іпрлитов ходив за нею, іронічно посміхаючись. Він то знав, що все це поки що квіточки, ягідки попереду, він притисне цих німців до стіни – його майбутній особняк мусить бути не в якомусь зачучвереному слов'янському місті, а на околиці самого Берліна, в крайньому разі десь у містечку біля столиці. Іполитов чув, що саме так живуть високопоставлені особи: мають комфортабельні садиби у тихих містечках і їздять у Берлін машинами.

А в тому, що він стане одним з високопоставлених, Іполитов не мав сумніву. І в тому, що сам фюрер потисне йому руку, як Скорцені, і в тому, що його портрети й біографія друкуватимуться в усіх газетах рейху, і в тому, що в нього буде власний «мерседес» чи «опель-адмірал».

Буде й нова, вродливіша й респектабельніше, дружина, а Ліда нехай поки потішиться, побігає по кімнатах, покрутить ручки у ваннах, поваляється на килимах, бо ще не бачила справжніх розкошів.

Іполитов згадував двометрового чоловіка із шрамом на щоці – у його згадках Скорцені завжди стояв на ведмежій шкурі посеред кімнати з мисливськими трофеями: зверхній і зарозумілий для всіх, крім нього, й Іполитов на підтвердження цього стискав у кишені бронзового чорта з подряпиною – цей талісман точно мусить принести йому щастя.

Ліда вирядилася в прозорий пеньюар, сіла в кутку вітальні під торшером, удає, що читає якусь книжку, – грає світську даму- мадаму. Тьху, дурепа, не розуміє, що з неї дама-мадама, як з нього англійський король.

Сулова підвела очі й посміхнулася. Вона догадувалася, що саме Іполитов думає про неї. Нехай думає, що хоче, нехай вважає її легковажною, здібною лише до любовних утіх, зрештою, її це влаштовує. Чим менше Іполитову відомо про її минуле, тим краще. Та й для чого йому знати, що вже у сорок першому Лідія Адамчик (таке її справжнє прізвище) за завданням гестапо виказувала радянських патріотів і партизанів, що на її совісті не один десяток страчених людей?

Свого часу вона скаже своє слово, адже має від Краусса особливі інструкції.

Головне її завдання – не спускати очей з Іполитова, добитися, щоб він за будь-яку ціну здійснив заплановану акцію. Якщо виявиться боягузом, злякається, зволікатиме, вона має право застосувати навіть зброю, а запідозривши зраду, негайно знищити Іполитова.

І рука в неї не затремтить. Це байдуже, що вона маленька, ніжна й нігті виплекані. Це не зашкодить їй в потрібний момент спокійно розрядити обойму. А якщо Іполитов потрапить до рук чекістів – негайно поінформує Головне управління імперської безпеки, використовуючи тільки їй відомий шифр.

Іполитов підійшов до торшера, задумливо подивився на Сулову. На секунду уявив у цьому кріслі Ніну, ото була б картина, то справді дама-мадама: тоненька й граційна, а ноги довгі й стрункі, не те що Лідчині.

Ну й що з того, що Ніна гестапівка й має браунінг у сумочці? Гестапівка – це навіть добре, своя людина. Бо він хто? Розвідник та диверсант високого класу, навіть найвищого, як сам Отто Скорцені, й недаремно до його послуг розкішні особняки, килими й ванни.

Подивився ще раз на Ліду: здається, він усе ж таки не дуже правий, коли так беззастережно гудить її, – Іполитов рішуче ступив до жінки, підвів з крісла й вимкнув торшер…

Вранці Краусс привів до особняка двох інструкторів. Один, високий, зовсім лисий, безбровий, з червоними, немов після багатоденної пиятики, очима, наморщив шкіру на чолі й назвався:

– Валбіцин.

Іполитов потиснув йому руку без особливої приязні, чомусь Валбіцин не сподобався йому – чи тому, що дивився якось зверхньо, як і належить інструкторові на курсанта, чи тому, що одразу пошукав очима в кімнаті, либонь, пляшку із спиртним і, побачивши в кутку бар, рішуче повернув туди.

Краусс, який знав слабкість Валбіцина, попередив:

– Тільки прошу вас не більше чарки. Ясно? Валбіцин, не відповідаючи, витягнув пляшку коньяку, але налив лише третину склянки, може, трохи більше, й випив, з насолодою заплющивши очі.

«Оце маєш інструктора… – подумав Іполитов. – 3 таким намучишся»,

Краусс, який прочитав докір у його очах, визнав за можливе не церемонитися:

– Гер Валбіцин, – пояснив, – один з наших найкращим спеціалістів по документах. Має ваду: увечері напивається, але вранці після першої чарки рука в нього твердішає – стріляє, як бог, самі переконаєтесь.