Бронзовий чорт

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник Головного управління імперської безпеки справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньки – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер у творчому екстазі й не чує шереху жорстви під каблуками.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову.

Кальтенбруннер устиг побачити на фюреровому обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо Гітлер посміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився й підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обер-групенфюрер мимовільно зиркнув на неї також; кущі на передньому плані ядучо- зелені, зовсім не такі, що ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну із своїх акварелей.

– Радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, відірвавшись від картини. Глибоко зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.

– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера щиро, і Гітлер засміявся голосно й весело, якось по-хлопчачому потягнувся і заперечив, правда, не дуже впевнено:

– А мені не дуже.

– Ну що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

– Вона ще не закінчена.

– Але ж колись буде…

– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

– Кращого подарунку в мене ніколи не буде.

– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся у неї, (нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав:

– Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живопису.

Кальтенбруннер зробив заперечувальщш жест: своїм самоприниженням фюрер ставив його в незручне становище, зрештою, це не було схоже на Гітлера: отже, після цього злощасного вибуху він ще не знайшов душевного спокою.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, кинув його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

– Давайте трохи походимо, Ернесте, – запропонував, – бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Фюрер відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, – шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але це тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

– Доповідайте, Ернесте, – наказав. – Виявили нових учасників змови?

– Звичайно, мій фюрере.

– Хто?

– Дрібнота, не варта вашої уваги.

– У цій справі нема дрібниць.

– Я знаю, і в перші ж дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

– Боже мій: Штауффенберг! – вигукнув Гітлер. – Герой війни, якому я вірив, як самому собі! – Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось кислого вигляду. – Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

– Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

– Щоб замести сліди. – Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

– Ви б підвісили цього одноокого полковника на гак за ребро, – зловтішно потер руки Ви витягай б з нього всі їхні таємниці. – Нараз зірвався на фальцет: – Потім ви підчепили б його на.той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так на встиг навіть усвідомити своєї смерті!

– Зате інші добре усвідомили її! – упевнено заперечив Кальтенбруннер.

– Я ціную це, Ернесте, і ніколи не забуду вашої відданості.

У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути «хайль», але Кальтенбруннер відповів просто:

– Дякую, мій фюрере,

– Як Канаріс?

– Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера – голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, – посміхнувся, і куточки губ в нього опустилися, – перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.

– Він мусить жити! – Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. – Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині – це ж він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! – Гітлер вимовив усе це єдиним духом – стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера.

Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:

– Ніколи!

– Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, – нараз посміхнувся Гітлер. – Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.

– Цього разу неприємностей нема.

– Отже, у вас з'явилася якась ідея, Ернесте? – одразу пожвавішав Гітлер.

– Так. – Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з «Цепеліну».

Гауптіптурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім'я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що, у важкі для рейху дні, фюрер мусить знати, що Головне управління імперської безпеки не спить і що він може беззастережно покластися на керівництво РСХА.

Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п'яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.

– Ну, кажіть же! – мовив нетерпляче.

– Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! – не без пафосу відповів обергрупенфюрер.

Водянисті очі Гітлера ожили.

– Уточніть, – наказав.

– Диверсія проти радянського Верховного Головнокомандуючого, членів їхньої ставки, найвищого керівництва.

Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, підвівся на носках і знову поклав йому руку на плече.

– Невже?.. – вигукнув захоплено. – Невже ви справді здатні на це, Ернесте?

– Гадаю, що так.

Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і безнадійно махнув рукою.

– Ви здатні тільки обіцяти… – мовив розчаровано. – Ви твердо обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?

Кальтенбруннер чекав такого повороту справи й заздалегідь приготувався до нього.

– Там діяли люди Канаріса, – відповів твердо. – Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.

– Що ж пропонуєте ви тепер?

– Ми закинемо в радянський тил людину, яка матиме найвищу російську нагороду – Героя Радянського Союзу. З унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Він мусить проникнути на урочисте засідання, кожного року шостого листопада в Московському оперному театрі в них відбувається таке засідання, присвячене більшовицькій революції. На цих засіданнях присутнє найвище військове командування і керівництво. Наша людина, матиме новітню зброю, а також вибухівку…

Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера. – Хто підпустить навіть найбільшого героя до ложі, де сидять державні керівники? – запитав і безнадійно махнув рукою. – Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…

– Звичайно, мій фюрере, – спробував втрутитися Кальтенбруннер, – ви, як завжди, маєте рацію, але…

– Ніяких «але», Ернесте, ви знаєте, яку російські керівники мають охорону?

– Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере, Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.