Страница 8 из 31
— Перкун викладав польську мову, — вів далі Рамуз після паузи. — Його накази й відозви до населення написані прекрасною літературною мовою, з ліричними відступами, уривками з віршів геніальних народних поетів. Рокита—математик. Холодний, точний розум. Майстерний вбивця, владолюбний, з садистськими нахилами.
— А Яруга?
— Викладач географії в нашій гімназії. Але чи не занадто ви допитливі?
Альберт загасив сигарету в попільничці. Підвівся з-за столу.
— Я приїхав, щоб довідатися про Ді і Келлі. Якщо ви можете показати мені свої нотатки, то подасте мені неоціненну допомогу.
— Я повинен спершу перебрати папери… — завагався Рамуз.
— Це забере багато часу?
— Принаймні днів зо три. — В голосі Рамуза вчувалася непевність. Він знову не знав, хто ж, зрештою, його дивний гість.
— Гаразд. Я зайду до вас через чотири дні.
Повернувшись на віллу, Альберт викупався, спакував чемодани. Один із них, більший, засунув під ліжко. Другий вирішив узяти з собою. Уже в плащі й капелюсі з чемоданом у руці він спустився вниз і заглянув на кухню, де метушилася господиня.
— Мені треба на кілька днів виїхати з Р., — пояснив він. — Кімнати я не здаю — там залишилися деякі мої речі, і хочу заплатити наперед за два тижні.
У кухні поралася служниця. Ледь помітно кивнувши головою, він дав зрозуміти Рачинській, що хоче поговорити з нею наодинці. Вони перейшли до вітальні.
Альберт якось невпевнено усміхався, обличчя його було заклопотане й зніяковіле.
— Я в цьому містечку нікого не знаю, — почав він збентежено. — На жаль, якось так склалося, що в мене залишилися тільки… долари. Я боюсь міняти їх на злоті. Знаєте, в чужому місті… Чи не взяли б ви плати в іноземній валюті?
— Так, так. Будь ласка…
Вона сказала йому про курс паперових доларів. Альберт витяг гаманець із задньої кишені штанів. Коли він відраховував для неї гроші, Рачинська заглядала йому через плече. Їй здавалося, що гаманець аж розпирає від товстих пачок банкнотів.
«Перш ніж повідомити про мене в УБ, вона ще постарається потрусити мої кишені. Отже, в мене є трохи часу», — думав Альберт, цілуючи напахчену руку господині.
— Повертайтеся якнайшвидше, — прошепотіла вона, міцно стиснувши на прощання його долоню.
Ішов дощ. Альберт сховався під балконом двоповерхового будинку на базарному майдані, що освітлювався одним-однісіньким брудним ліхтарем.
У вузькій смузі світла раз по раз мелькали згорблені постаті людей з мокрими, немовби заплаканими обличчями. Всі кудись поспішали. Звідсіля, як сказали Альбертові, щовечора у Домброву відходив автобус — точніше, звичайнісінька вантажна машина, перероблена під автобус.
Альберт чекав уже близько години, так само, як іще кілька чоловік, що поховалися від дощу під балконами й низами будинків.
Несподівано в смузі світла з'явилася висока худорлява жіноча постать. Альберт помітив її надто пізно, щоб устигнути відвернутися. Рамузова дочка зупинилася поруч із ним, кокетливо заглянула в очі.
— Ви надумали повернутися до Варшави? Якщо не заперечуєте, можу провести вас на вокзал.
— Я їду в Домброву, — не було сенсу обманювати: автобус міг підійти з хвилини на хвилину.
Її кокетство вмить щезло. Вона понуро мовчала.
Альберт спробував пожартувати:
—Їду по «кришталеве дзеркало».
— Ви їдете по смерть, — промовила вона спокійно, без будь-якого драматизму. І додала: — За Домбровою починаються ліси, царство Рокити. Ви третій, з ким я стою отут і чекаю автобуса. Ті двоє, яких я провела, не повернулися. Боже мій, як тепер усе це просто! Не розумію тільки, навіщо вам потрібна була розмова з моїм батьком?
— Я хочу взнати, для чого Ласський привіз у Польщу Ді і Келлі. Через чотири дні я знову провідаю вашого батька. Приїду по його нотатки.
— Ви не повернетеся, — повторила дівчина, подаючи йому руку на прощання. — Я не хочу чекати автобуса. Це не приносить щастя.
Вона повернулася й швидко пішла, на ходу закутуючи голову вовняною хусткою. За хвилину, розбризкуючи на всі боки грязюку, під'їхав автобус — велика будка, накрита подертим брезентом. Крізь дірку в ньому Альберт знову побачив дівчину.
Вона стояла на розі майдану, чекаючи, аж поки проїде автобус, що йшов у Домброву.
Абатиса Домбровського кляштора камедулок розпечатувала листа прелата кінчиками пальців, немов боячись забруднитися чорнилом, яким було написано всього кілька слів. Її долоні, що висовувалися з широких рукавів чернечої сутани, здавалися особливо маленькими, тендітними, майже прозорими.
Вона довго читала листа, роздумуючи над кожним словом. Подеколи, підвівши очі, кидала погляд на Альберта. Світло електричної лампочки, що висіла під стелею трапезної, спливало по її чорній накидці, одягненій поверх білої сутани і пелерини. Губи в неї були сині, безкровні, обличчя сіре, неначе притрушене попелом. І лише очі — чорні, жваві — свідчили про те, що колись вона була вродлива і було це не так уже й давно.
Абатиса сховала листа в рукав сутани. Ледь помітним рухом руки показала Альбертові на дерев'яну лавку обіч столу.
— Ви можете пробути у нас стільки, скільки захочете, — говорила вона тихо, майже пошепки. Її голос здався Альбертові мелодійним і м'яким. — Вас відведуть у келію па другому поверсі північного крила кляштора. В південному крилі живуть черниці, я попрошу вас ні в якому разі не турбувати їх… Ви приходите з грішного світу, тут вам доведеться мовчати. Прошу нікого ні про що не розпитувати, не пробувати ні з ким розмовляти. Тут думають тільки про смерть, решта ж — марнота марнот.
Вона кивнула йому на прощання і неквапливо відійшла в глиб трапезної. Тихо шелестів її довгий білий убір. Жінка ступала граційно, як придворна дама, вдягнена в сукню з золотої парчі.
У трапезній було холодно. Альберт промерз до кісток. Нарешті з'явилася сестра-економка — молода негарна жінка в брудному й полатаному вбранні. Вона провела Альберта в келію, сказала, що бібліотека, де він збирається працювати, міститься під його келією на першому поверсі. Сходи на подвір'я і в сад поряд. Тричі на день йому приноситимуть поїсти. Їжа бідна, бо черниці постують — живуть тільки на хлібі й воді, попередила вона.
З келії, відведеної для Альберта, винесли просту чорну труну — в таких трунах спали черниці; замість труни в келію поставили дерев'яний ослін.
Домбровський кляштор являв собою високий і рівний прямокутник забудов. У північно-західному кутку прямокутника стояв невеличкий костьол. Над дахами височіла його дзвіниця. Зокола, на тлі гладеньких, синьо-білих, з рудими патьоками, мурів, виднілися заґратовані віконця. Зсередини, на висоті другого поверху, кляштор обступала галерея в стилі барокко, на яку виходили двері черничих келій. Внизу був широкий під'їзд і містилися господарські приміщення: кухня, пральня, а також бібліотека і трапезна. Прямокутне подвір'я кляштора, що скидалося на тюремне, було вимощене великими кам'яними брилами.
Кляштор спорудили в XV сторіччі. Потім кілька разів перебудовували, так що тут можна було виявити різні архітектурні стилі; і все ж він справляв враження понурого, холодного, покинутого приміщення.
Альбертова келія була поряд із костьолом. Серед ночі його розбудило різке, пронизливе бамкання дзвона. Регулярно, через кожні три години — і вдень і вночі — дзвін скликав черниць на молитву. Скулившись від холоду під двома тонкими ковдрами, Альберт чув приглушений мурами спів. Він не розрізняв слів, і спів цей здавався йому схожим па похоронний плач, що проникав крізь стіни. Альберт уявляв собі напівтемний костьол, білих, як привиди, черниць, що тримали запалені свічки. В їхньому співі не було мелодійності — чувся то здавлений крик, то одноманітне завивання.
Потім настала тиша, але сон не повертався. Альберт спробував читати, запалив лампочку. Та від слабкого світла нестерпно боліли очі; на стіні перед очима Альберта висіло величезне розп'яття — чорне тіло Христа відсвічувалося червоним блиском, немов забризкане краплями живиці або крові. По кутках келії чорніли великі плями цвілі, в спину муляли гострі дошки ослона. Ледь чутно шелестіла тонка солом'яна підстилка.